Сяйво

Одна оса сіла на столик, за яким зазвичай читав Денні. Венді схопила з робочого стола розмальовку й хльоснула по осі. Залишилася огидна коричнева липка пляма.

— Он іще одна, на фіранці, — кинув їй Джек, пробігаючи мимо з Денні на руках.

Він відніс хлопчика в їхню спальню й уклав на гу половину імпровізованого двоспального ліжка, де спала Венді.

— Полежи отут, Денні. Не йди туди, поки не покличу. Зрозумів?

Денні кивнув. Опухле обличчя було в патьоках сліз.

— Хоробрий хлопчик.

Джек побіг по коридору до сходів. Позаду почулися два удари розмальовкою, а потім дружина зойкнула від болю. Не зменшуючи кроку, збіг у темний вестибюль, стрибаючи через дві сходинки. Крізь контору Уллмана промчав у кухню, стукнувшись стегном об ріг дубового стола управляючого, але навряд чи усвідомивши це. Навпомацки увімкнувши світло в кухні, він дістався до раковини біля протилежної стіни. У сушарці все ще лежала купа вимитих після вечері тарілок — Венді залишала їх там сохнути. Джек схопив згори велику тефлонову миску. На підлогу з гуркотом упала тарілка. Не звертаючи на неї уваги, Джек розвернувся й помчав назад через контору й угору по сходах. Венді стояла перед дверима Денні, важко дихаючи. Обличчя було білим, як лляна скатертина. Очі тьмяно блищали, волосся злиплося і звисало на шию.

— Я їх усіх убила, — сказала вона, — але одна мене вжалила. Джеку, ти казав, що вони всі здохли.

Вона розплакалася.

Не відповідаючи, Джек пройшов повз неї й приклав миску «Пірекс» до отвору гнізда біля ліжечка Денні. Гніздо було мертве. Там нічого не було — принаймні, зовні. Він з розмаху накрив його мискою.

— Усе, — сказав.

Вони повернулися до себе в спальню.

— Куди вона тебе вжалила? — запитав він Венді.

— У... у зап’ястя.

— Покажи.

Вона показала укус. Між зап’ястям і долонею, просто над кільцем складочок, була маленька кругла дірочка. Рука навколо неї розпухнула.

— У тебе немає алергії на укуси? — запитав він. — Пригадай! Якщо є, то може бути й у Денні. Чортові виродки вкусили його п’ять чи шість разів.

— Ні, — відповіла вона вже спокійніше, — я... просто я їх ненавиджу, ото й усе. Ненавиджу.

Денні сидів на краю ліжка, тримаючись за ліву руку, і дивився на них. Обведені від шоку білим очі докірливо зорили на Джека.

— Тату, ти сказав, що всіх убив. Рука... справді боляче.