Овернський клірик

22
18
20
22
24
26
28
30

На дорозі зчинилася метушня. Люди підбирали зброю, розходилися по загонах, і невдовзі колона знову рушила вперед. Люди повеселішали — виграна сутичка відразу ж підняла настрій.

— Звичка до перемоги, — Ансельм теж зрозумів це. — Мій батько… — він раптово замовк, потім зітхнув і повторив:

— Мій батько… Він був досвідченим воїном. Він сказав якось, що найважливіше — виграти першу сутичку, нехай навіть дріб’язкову. З’являється звичка до перемоги.

— Ага, — підтримав його П’єр. — Я це з дитинства пам’ятати. Коли бійка, головне — першим в обличчя поцілити. Щоб заюшило з носа…

— О мої кровожерливі брати! — зітхнув я. — Якось, це був мій перший рік у Святій Землі, мені дали двадцять вершників і наказали програти сім боїв — один за одним. Я повинен був відступати, втікати, вдавати паніку…

— Вдавати! — зрозумів італієць. — Горації й Куріації![45]

— Щось на кшталт того. Горацій з малиновим хрестом програв сім сутичок і разом із трьома вцілілими воїнами із криками жаху влетів в ущелину. Куріації в тюрбанах, із кривими шаблями вже хапали чепрак мого коня. Мене встигли навіть добряче тицьнути списом у спину, аж тут пастка захлопнулася.

— І що? — Ансельм нетерпляче зітхнув. — Усіх? Ніхто не втік?

Я кивнув. Того дня ми вирізали всіх, а вранці вже наступали на Мосул. Але перемога дала небагато — під стінами міста нас зустрів Імадеддін. Ось тоді ми з ним і познайомилися…

— Отче Гільйоме! — не второпав нормандець. — А чого — Куріації — це сарацини є?

V

Ночувати довелося просто в лісі. Я заздалегідь уявляв собі табір, який пахне цибулею й погано вичиненими шкірами. Отаке сонне царство можна вирізати одним кинджалом! Однак незабаром переконався, що монсеньйор де Лоз знається на військовій справі.

Вози було поставлено колом, перед ними горіли багаття, а кожен загін виставив вартових. Певна річ, усе це було не надто схоже на військовий табір, проте впоратися з нашою ордою тепер стало непросто. Між возами раз у раз з’являлися воїни єпископської варти.

Отже, вночі сюрпризів не буде.

Ми розмістилися біля одного з багать. Ансельм виглядав збудженим. Навіть у нерівному світлі полум’я був помітний рум’янець, що проступив на його смаглявому обличчі. Я зрозумів, у чому річ — парубок уперше потрапив на війну, нехай навіть на таку, як ця.

П’єр здавався незворушним, хоча воювати йому теж не випадало. Я ж почувався кепсько — єпископова витівка нічим добрим не скінчиться. Хай хоч що станеться біля стін замку, результат буде один: задоволена посмішка на тонких губах Його Високопреосвященства Джованні Орсіні. «Ви ж бачили! Ви ж самі бачили, брате Гільйоме!».

— Мир вам, святі отці! — невисокий хлопчина в темному плащі й великому капелюсі з широкими полями підсів до нашого багаття.

Голос раптом здався знайомим. Втім, дивуватися довелося недовго.

— Чи не залишилося у вас хоча б цибулини, отче Ансельме? — Анжела визирнула з-під крислатого капелюха, і я помітив на її обличчі задоволену усмішку.

— Д-дочко моя… — такого хлопець явно не сподівався. Рум’янець зник, по обличчю пробігла судома. — Ти… Навіщо?