— Господарство тут багате є, — резюмував він. — Єпископ господарство вести не вміти. Він тільки податі збирати… збирає.
— Тобі б цю єпархію, — докинув Ансельм, на мить відриваючись від писань грішного брата Абеляра. — Ти б отут розвернувся! Ходив би з посохом і примовляв: «Не грішити, діти мої, бо я вас повчати!».
— А чого? — незворушно погодився П’єр. — Єпископ — він пастир є. Паству пасти слід. Ти б, брате Ансельме, із ними тільки грецькою розмовляти. Про філософію.
Я був вражений — виявляється, гідний нормандець навчився пускати шпильки не гірше за брата Ансельма. Схоже, італієць теж оцінив його відповідь.
— Істинно так, брате! Два дні я говорив би із цими двоногими вівцями про Платона, а на третій — помер би в страшних муках з нудьги й від запаху тутешнього сиру. Отче Гільйоме, треба зробити нашого брата Петра абатом! Їй-Богу! От повернемося до Сен-Дені, я напишу…
Він не договорив і закусив губу. Але я зрозумів — це правда. Ансельм цілком може зробити так, щоб П"єру дали абатство. І, напевно, не тільки це. Що ж занесло хлопця в Сен-Дені?
— Ні, — П’єр сумно похитав головою. — Не пиши, брате Ансельме. Абат повинен бути такий, як отець Сугерій. Або як отець Бернар. Мені б священиком стати. У якомусь селі…
Сонце вже добряче припікало, а наша грізна рать і далі стояла на місці. Як я зрозумів з розмов, місток нарешті полагодили, але Його Преосвященство вкушає другий сніданок — або перший обід. Так, монсеньйор де Лоз явно не був схожий на Олександра Македонського.
Крик залунав майже одночасно — попереду, з боків, позаду. Тієї ж миті на підводу налягла юрба — люди втікали. Злякано заіржали коні, їм відгукнувся різноголосий крик сотень горлянок. Мені здалося, що ще трохи, й ми перекинемося під ноги тим, хто біг, та, на щастя, підвода таки встояла. Ми опинилися на малесенькому острівці посеред галасливої людської череди.
…Вони втікали — козопаси в кошлатих куртках, городяни в зелених плащах, священики з начищеними мідними хрестами.
Хтось уже покинув дбайливо підібрану по руці ломаку, хтось відкинув убік саморобний спис. Ті, хто впав, намагалися підвестися, але на них відразу ж наступали черевики — й шкіряні, й дерев’яні.
Паніка.
Дорога була вузькою, й багато хто поспішав до лісу. Поступово крик почав стихати. Наш візок опинився в порожньому просторі— попереду й позаду не було нічого, крім зброї, що валялася в куряві, пожитків і кількох возів, покинутих господарями. Втікачі стрімголов мчали в Пам’є, та дехто, найсміливіший або найцікавіший, визирав з-за дерев. Запала тиша.
— А ось і він! — стиха мовив Ансельм, зістрибуючи з підводи й дістаючи кинджал. П’єр набурмосився й міцніше схопив вірну «ґирлиґу». «Він» ішов по дорозі, щойно заповненій людьми, а тепер порожній, — величезний, кошлатий, з обламаним біля коріння деревом, затиснутим у лівій руці — точніше, в пазуристій лапі. Білі ікла скалилися, шерсть на зашийку стояла сторч, дивно виглядав на темно-бурій шерсті багатий малиновий плащ, застібнутий біля горла.
Демон.
— Старий знайомий, га, брате Петре? — італієць вищирився, зручніше прилаштовуючи кинджал у руці. П’єр не відповів, його губи нечутно ворушилися — хлопець молився.
— Це не він, — зауважив я, вдивляючись у того, хто розігнав армію єпископа. — Хоча ми з ним теж зустрічалися.
Так, чудовисько чимось відрізнялося від того, хто завітав до нашого нічного багаття, а відтак прогулювався біля Артигата. Нелюд був вищим, сухішим, міцнішим у кості, й хода здавалася іншою — пружною, швидкою.
— Святий Бенедикт! — протяг Ансельм. — Чи не сеньйор Домінік? Отче Гільйоме, а чи не час і нам кудись за кущі?
Італієць мав рацію. Такого не зупиниш хрестом з кипариса! Згадалися темні, живі очі Домініка д’Еконсбефа. Цей не злякається.