— Спочатку намагалися. А потім просто домовилися з атабеком влаштовувати щоранку перемир’я. Напоїмо коней, умиємося — й уперед. Курява там була!..
— Війна — це погано є, — втрутився П’єр. — Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сварилися. Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сильно воювали. Їхні воїни в наше село приходили. Ми дівчат ховати, корів ховати. Вони хати палили…
— Вибач, брате, але ти розмірковуєш, як вілан! — знизав плечима італієць.
— А ти — як хто? — буркнув П’єр і відвернувся.
— Мир вам! — я зрозумів, що настав час втрутитися. — На війні погано всім. І не дай вам Господь, брате Ансельме, побачити поле найпереможнішої битви, особливо вночі, коли туди збігаються шакали.
Повз нас проскакав латник у темному плащі — один з єпископських вартових. Я вже звернув увагу, що ці молодці виглядають браво — зовсім непогано для такої глушині, як Пам’є. Їх було небагато — чоловік із тридцять, але для цих місць тридцять латників — ціла армія.
— Отче Гільйоме, а ви можете зупиняти їх? — несподівано запитав нормандець.
— Зупинити, — машинально виправив я. — Зупинити, брате Петре…
Сувій, отриманий від Орсіні, дозволяв мені зробити це. Я міг заборонити похід. Я міг усунути єпископа, міг навіть спалити його на головній площі Пам’є. Теоретично.
— Це не так легко. Таке сонмище — не армія, хоча й армію не так легко зупинити. Це — натовп. Маса людей, які вірять своїм священикам і своєму єпископові. Ніхто з них не вміє читати, мої повноваження для них — порожній звук. Якщо я спробую затримати їх тепер, нас швидше за все розірвуть на шматки. Це — лавина. Поки лавина не сповільнить хід сама, її не зупиниш. Я спробую — але не зараз.
— Добре, що на нас кольчуги, — гмикнув Ансельм. — Інакше можна отримати стрілу в спину. Монсеньйор де Лоз теж усе розуміє… Отче Гільйоме, а вони візьмуть замок?
Я згадав неприступну гору, грізні вежі, стіни з високими зубцями. Сотня воїнів затримала б цей набрід на десять років…
— У замку п’ятеро, брате Ансельме, в тому числі хворий старий і месір Пилип, з якого нікчемний воїн. Сила ж фортеці не в стінах, а в захисниках.
— Але ж вони побачать інше! — гаряче зашепотів італієць. — Вони побачать десятки воїнів — те, що бачив я. І, крім того, у замку не п’ятеро людей. Там двоє слуг і… три демони!
Спереду виникла якась затримка. Люди зупинялися, над лісом зависла густа лайка.
Здається, зчепилися два вози. Так, армія…
Імадеддіну вистачило б півсотні вершників!
Нетерплячий Ансельм зіскочив з воза й побіг уперед. Повернувшись, він повідомив, що зчепилися не дві підводи, а цілих чотири, до того ж, трохи далі попереду місток через річку недостатньо укріплений, і зараз його намагаються полагодити. Очевидно, намічався привал.
Я поглянув на сонце. Ми виступили рано вранці й до півдня насилу зуміли здолати дюжину миль від Пам’є. Д’Еконсбефи мають час для втечі — якщо, певна річ, вони дізналися.
Курява осіла, нормандець знову витяг з торби наш запас сухарів, але скуштувати цієї страви, що настільки відповідала нашому санові, не довелося. Селяни, котрі оточили підводу, поквапилися наділити нас цілою хлібиною, глечиком вина й, звісно ж, десятком цибулин. Трапеза затяглася. Ансельм витяг з торбини шкідливу книжицю з Абеляровими листами, а я взявся спостерігати, як П’єр намагається вести розмову з козопасами, котрі говорили лише басконською. На мій подив, розмова таки налагодилася, причому нормандець за допомогою жестів, міміки й десятка відомих йому місцевих висловів намагався уточнити якісь важливі подробиці щодо весняного випасу й цін на вовну. Басконці слухали П’єра досить шанобливо, на пальцях пояснюючи премудрощі тутешньої економіки. Здається, нормандець залишився задоволений.