— На це й сподіваюся, брате Петре. Хоча ти трохи помиляєшся, він не тільки пожадливий, у нього ще й ідеї є.
— Як усіх попів і панів перебити, — гмикнув нормандець. — До нас у село такі заходити. М’яса вимагати… вимагали масла, хліба. Казали, що вони за народ усіх грабують.
— І ви їх видали владі? — різко кинула Анжела.
— Навіщо? — щиро здивувався парубок. — Ми їм штани знімати, мало-трохи розуму вчити. Потім у дьоготь занурювати, пір’ям прикрашати, свято влаштовувати… Вони дуже дякувати!
Я уявив собі це видовище, й мені стало шкода невідомих борців за народну справу.
Втім, зараз не до них.
— Потрібно переодягтися. Мені й тобі, брате Петре. Ряси знімати не будемо, потрібні довгі плащі з каптурами, як…
Я скосив око на дівчину.
— Як у брата Октавія.
Нормандець здивовано кліпнув і задумався.
— А-а-а! Ви це жартувати, отче Гільйоме! Я не завжди розумію, коли ви жартувати… Плащі такі є. Вони на ринку є. Їх пастухи носять. Уранці купити можна.
— От лихо! — я згадав про золото, яке віддав розбійникові. — Гроші потрібні, брате Петре!
— Гроші? — знов здивувався той. — Гроші в нас є. Вони в мене є багато. Я ваші гроші в розбійника забрати…
— І він дуже дякувати, — докинула дівчина.
Он воно що! То ось чому в народного героя такий пришиблений вигляд!
— Ходімо! — я підвівся. — Поговоримо дорогою…
Про Ансельма я намагався не думати. Потім. Ми не дамо де Лозу спалити хлопця! Як — я ще точно не знав. Нічого, як казав граф Лодовіко Карачіоллі: «Встрягнемо в бій — буде видно!».
Скориставшись тим, що прудкий нормандець опинився попереду, я повернувся до дівчини.
— Чому ви тут, дочко моя? Чому не…
— Із сеньйором Домініком? А як ви думаєте, святий отче?