— Через брата Ансельма?
— Через отця Ансельма.
Слово «отець» пролунало з неповторним сарказмом, але я вдав, що не помітив. В італійця зараз з’явилися набагато серйозніші проблеми, аніж стосунки з цією дивною дівчиною. А от із нею самою не завадить поговорити — хоча б про Тіно Жонглера. Але почав я з іншого.
— Дочко моя, ви знали, що д’Еконсбефи можуть викликати вогонь? Справжній?
Дівчина відповіла не відразу. Здавалося, її більше цікавила стежка, якою ми йшли. Нарешті вона смикнула плечима.
— Напевно, знала. Мені казали, я не вірила… Але я не жалію тих мерзотників, які вбили Пилипа й сеньйора Гуго! Шкода тільки, не згорів де Лоз! От його б я…
— Не треба. Ті, хто загинув, не відали, що діяли.
— Не відали? — дівчина рвучко зупинилася; навіть у темряві я помітив, як блиснули її очі.
— Не відали? Ви, попи, спочатку обманюєте народ, ведете його на бійню, а потім починаєте жалкувати! Всі ви такі!
— І брат Петро? — я намагався говорити спокійно. — І брат Ансельм?
— Отець П’єтро…
— Га? — почувся голос нормандця. — Ви чого стояти? Йти треба!
— Зараз! — дівчина нетерпляче махнула рукою, але заговорила тихіше. — Отця П’єтро мені шкода. Він ще не такий. Але стане, на жаль. А Ансельм… Ви ж пам’ятаєте, як він обіцяв мені вогнище?
— І ти хочеш його врятувати? — вразився я.
— А це вже моя справа! — в її голосі дзвенів виклик. — Поквапмося, отче Гільйоме.
Я кивнув, і ми пішли далі. Стежка вивела на знайому приміську дорогу, а я ще й досі не знав, чи варто розпитувати дівчину про Тіно Міланця. Напевно, ні. Не зараз.
Раптом згадалося те, що я не встиг запитати в отця Ельфрика. Може, наша дивна супутниця знає?
— Дочко моя, — обережно почав я. — дерґи… лоґри вміють викликати віщі сни?
— Що? — тепер у її голосі чувся подив. — Як — викликати?
Відповісти було нелегко, але я спробував: