— А чого ж він говорити, що ми з вами більше не читати «Світильника»? — «ґирлиґа» загрозливо здригнувся. — Чого-чому не читати? Я йому показати!
— Мир вам, святий отче! — Анжела — Анжела?! — скинула з голови каптур і теж присіла на камінь. — Яке дивне місце!
— Мир вам, брате Октавію, — кивнув я. — Місце справді дивне. А тепер розповідайте.
— Я знайшов брата Педро, — заторохтів розбійник. — Але він напав на мене, він зв’язав…
Ручище нормандця безцеремонно схопило народного героя за комір, і той злякано замовк.
— Отче Гільйоме! Я молити, щоб ви знайшлися. Я шукати вас. Мене ловити, але я однаково шукати. Ви повинні сказати, що мені робити.
— Вони схопили Ансельма, — тихо промовила дівчина. — Завтра його хочуть стратити.
— Що?!
Ще не вірячи, я опустився на холодний камінь. Ні, не може бути! Чомусь здавалося, що об Ансельма вони поламають зуби…
— Коли вас схопити, ми з братом Ансельмом іти, як ви й звеліти. Потім вогонь горіти… горів, ми бачити… брат Ансельм мене не слухати, він близько підходити до де Лоза. Він підходити до його будинку…
— Сьогодні в Пам’є оголошено, що Ансельм зізнався, нібито він — посібник демонів, — додала Анжела. — Завтра опівдні його мають спалити на ринковій площі. Це у вас, здається, називається Акт Віри…
«У вас» пролунало недвозначно, але не час з’ясовувати нюанси. Он воно що задумав де Лоз! От чому мене не вбили відразу. Вони чекали, чи зізнається Ансельм!
— Його катували, — зовсім тихо сказала дівчина. — Його дуже сильно катували, отче Гільйоме. Тому він і зізнався.
— Так, звісно…
Хлопець не витримав — як і кожен на його місці. Уранці де Лоз дізнався про це й звелів прикінчити мене. Не зрозуміло лише, чому їм потрібен саме Ансельм. Хоча зі мною Його Преосвященству довелося б поморочитися, а він поспішає. Напевно, половина Пам’є в жалобі. Потрібна жертва, потрібен цап-відбувайло.
— Брата Ансельма багато людей охороняти, — зітхнув нормандець. — Мені їх не побити. Брат Ансельм мені грамоту важливу передавати, але чого з нею робити, я не знати… не знаю.
Я теж не знав. Від сувою, даного Орсіні, зараз ніякої користі. У тому ж бо й вигадка — оголосити кардиналових посланців слугами Ворога. Де Лоз хитрий…
— Розв’яжіть мене, святі отці! — закликав забутий усіма де Гарай. — Отче Гільйоме, ми так із вами не домовлялися!
— А ну, мовчати, душогубе! — цитькнув П’єр, і захисник сиріт негайно замовк.
— Розв’яжіть його, брате Петре, — звелів я. — Він не втече.