Талiсман,

22
18
20
22
24
26
28
30

як тоді, усередині Чорного Готелю.

А тоді побачив, що стоїть просто перед Озмондом на залитих сонцем Територіях. Значна частина впевненості полишила його. Усе було так само, але разом із тим усе було інакше. Навіть не озираючись, Джек знав, що позаду нього — щось значно гірше, ніж «Ейджинкурт»: він ніколи не бачив знадвору замок, на який обернувся готель на Територіях, але несподівано збагнув, що з величних вхідних дверей до нього простягається язик… і Озмонд збирався загнати їх з Річардом назад. На правому оці Озмонд носив пов’язку, а на лівій руці — заплямлену рукавицю. Заплутані пагони батога сповзли з Озмондового плеча.

— О так, — чи то прошипів, чи то прошепотів він. — Цей хлопчик. Син капітана Фаррена. Щоб захистити Талісман, Джек притис його до свого живота. Хитросплетіння батога звивалося на землі, готове реагувати на найменші рухи руки і зап’ястка Озмонда, наче скакун на порух жокея. — І в чому сенс хлопчику здобувати скляне брязкальце, якщо він втрачає весь світ? — Здавалося, батіг сам здійнявся над землею. — ЖОДНОГО! МАРНО!

Ураз справжній запах Озмонда — сморід гниття, бруду і прихованого тління — вийшов назовні, і його кістляве божевільне обличчя вкрилося брижами, ніби під ним били блискавки. Він посміхався ясно, порожньо, і вже здіймав виткий батіг за плечем.

— Козячий хер, — майже люб’язно сказав Озмонд.

Пагони батога зі свистом летіли до Джека, який відступив назад, хоч і недостатньо далеко, в неочікуваному збентеженні. Річардова рука схопила його за плече, коли він знову перенісся, і жахливий сміх батога раптом розтанув у повітрі.

Ніж! — почув він голос Спіді.

Майже проти власної волі Джек ступив крок туди, де щойно був батіг, а не назад, як усе в ньому того хотіло. Річардова рука спала з його плеча, а голос Спіді обернувся на стогін і замовк. Лівою рукою Джек притиснув осяйний Талісман до свого живота, а вперед виставив правицю. Його пальці магічним чином стиснули кістляве зап’ястя. Сонячний Ґарднер гигикнув.

— ДЖЕКУ! — волав Річард у нього за спиною.

Він знову стояв у цьому світі, під потоком сонячного світла, і пори опір, ніж Сонячного Ґарднера наближався до нього. Покалічене Ґарднерове обличчя нависло над ним лише за кілька дюймів. Вони вчували запах сміття та давно подохлих тварин, покинутих на дорозі.

— Марно, — промовив Ґарднер. — Можеш сказати «алілуя»?

Він намагався опустити вниз елегантний ніж для вбивства, але Джекові пощастило стримати його.

— ДЖЕКУ! — знову заволав Річард.

Сонячний Ґарднер витріщався на нього гострим пташиним поглядом. Він і далі намагався опустити ніж.

Ти ж знаєш, що зробив Ґарднер? — говорив голос Спіді. — Хіба не знаєш?

Джек поглянув просто в Ґарднерове божевільне око. Так. Річард кинувся вперед і вдарив Ґарднера в гомілку, а потім немічним кулаком приклався до його скроні.

— Ти вбив мого батька, — мовив Джек.

Єдине око Ґарднера загорілося.

— Ти вбив мого сина, найгірший із виблядків!

— Морґан Слоут наказав тобі вбити мого батька, і ти зробив це.