Коли вільний бік покриття відповз через тиск знизу на цілий метр, а другий натягнувся під ніжками серванта, Макс усе ще вирішував, що йому робити. Звичайно, можна було втекти в свою кімнату й замкнутися, підставити під ручку дверей стілець або взагалі вискочити з квартири. Але щось підказувало: його зусилля марні. Зрештою,
«Зі мною нічого не трапиться, — сказав собі Макс. — Воно не посміє заподіяти мені шкоди. Тому що все це
Насправді він був дуже далекий від такої впевненості. Дуже.
Край килима задерся високо вгору… і гепнувся на підлогу.
На ньому був чорний костюм строгого крою й чорні туфлі італійського стилю з гострими носаками. Пряме довге волосся спадало на плечі, а очі на вузькому білосніжному обличчі були такими темними, що здавалися дірами.
Незнайомець дивився на Макса й одночасно немов
Їх розділяло приблизно два невеликі кроки. Макс помітив, що рука цього типа така сама біла, як і обличчя, а на пальцях відсутні нігті. Він про всяк випадок потрусив головою, але Блідий Незнайомець не зник, не розчинився в повітрі, як дід. І навіть посміхнувся тонкими губами, ніби зрозумів, що так Макс намагається його позбутися.
«Якщо він частина моєї підсвідомості, — майнуло в Макса, — то чи може читати мої думки?»
Одне він зрозумів напевне: цей прибулець не був випадковим мазком на полотнині реальності — його
Блідий Незнайомець зробив до нього ще один крок, майже торкаючись рукою його обличчя. Макс приготувався пірнути вниз, щоб не відчути цього дотику. Не дати доторкнутися до себе білим
І цієї миті хтось подзвонив у двері.
Біле обличчя повільно повернулося в бік коридору, потім очі-діри знову звернулися до Макса. Відвідувач посміхнувся лише губами, ніби давав зрозуміти: це ще не кінець.
І зник.
Але не так, як дід. Він ступив убік і
Макс побіг до дверей, розмірковуючи на ходу, хто б це міг бути. Усі його львівські друзі, крім одного, зараз були відсутні. А Мирон, єдиний, хто залишався в місті (якщо брати до уваги їхню недавню розмову), мав повернутися з риболовлі пізно ввечері. Лена? Теж навряд.
Так і не встигши придумати якусь імовірну версію, Макс повернув засув замка й відчинив двері.
На порозі з дорожніми сумками в руках стояли батьки.
Спохопившись після німої паузи, що тривала секунди три, Макс посунувся, щоб впустити їх у квартиру.
— Привіт, синку, — мама поцілувала його в щоку, а батько обмежився суто чоловічим рукостисканням. Як завжди.
Макс був зовсім збитий з пантелику їхнім раптовим достроковим поверненням. Або йому страшенно пощастило, або…