— Так.
— Чому ти розповіла мені? — Хлопчак торкнувся пальцем дужки окулярів, підправив їх. — Ну, тобто ти давно дружиш із Мартою… Чому вона не знає про цей світ?
Соня не відповідала. Марк майже втратив надію почути відповідь, коли вона озвалася:
— Марта не поставилася б до цього серйозно.
Хлопець здвигнув бровами.
— Так я теж на початку не…
— Не перебивай! — розсердилася дівчина. — Ми спілкуємося давно, але я б не назвала її подругою. Хоча змовчала через інше. Марта самовпевнена і безтолкова. Я нічого не говорила їй, бо вона стопудово обернулася б на п’ятому. Просто для приколу.
Марк здригнувся.
— А звідки ти знала, що я не обернуся?
— А я й не знала. Мене просто дістало твоє патякання про науку.
— Тобто ти… — Хлопець застиг із перекошеним ротом. Упродовж кількох секунд він не зронив жодного слова, усвідомлюючи, що мусив би як мінімум обуритися, проте бачив синці, під брунатними розводами яких практично зникли розсипи веснянок, бачив безвихідь у застиглих Сониних очах, і його загострений погляд поступово пом’якшився, а гнівний вираз збіг із лиця, так і не розкрившись на повну. Марку просто не вдавалося по-справжньому гніватися на Соню. — А що було б, якби я обернувся?
— Не знаю. Та стара нічого конкретного не розказувала. Тільки повторювала безперестану: якщо озирнусь, та істота назавжди забере мене до себе. Звучить тупо, але при цьому… хз, як пояснити… вигляд мала такий, ніби переріже мені горло, якщо я не послухаюся. То був єдиний момент, коли я її злякалася.
На мить у Марковій голові майнула думка, що дівчина щось приховує. Думка не ґрунтувалася ні на чому конкретному, то було радше сліпе, рефлекторне припущення, проте… Марк пригадав нічну зустріч на першому поверсі, коли Соня вперше описала йому, як потрапити до паралельного світу. Тоді вона мала з біса переконливий вигляд і поводилася так, наче однозначно знає, що станеться, якщо озирнешся на ту, що заходить на п’ятому. Вчора вночі, під час свого першого переходу, хлопець обернувся спиною до ліфтових дверей винятково тому, що пам’ятав, якою наляканою була Соня, коли просила його не обертатися. А тепер… «Істота забере тебе до себе», — це не звучало страшно. І від того, що стара жінка повторила цю фразу кілька разів, вона не ставала страшнішою. Цього недостатньо. Марк зміркував: якби хтось звелів щось подібне йому, за п’ять років він би обов’язково озирнувся. Хоча б раз зиркнув назад через плече.
— Якщо жінка нічого не розповідала, як ти дізналася, що на п’ятому дівчинка?
— Наступної весни мама купила мені беушний велик. До руля хомутом кріпилося кругле дзеркальце. Воно трималося на такій гнучкій… ну знаєш, гнучка така штука, щоб його загинати можна було.
У Марка помалу відвисала щелепа. Він повірити не міг у те, що чує.
— Знаю, — хрипнув він.
— Я розкрутила хомут, зняла дзеркальце та заховала під футболкою. — Сонині слова дряпали нерви, немов щіткою. — На п’ятому обережно дістала його, зігнула й опустила між ногами. Я була в шортах. Ну й потім, коли вона зайшла, перед тим як почати повертатися, трохи підглянула.
Маркові очі під лінзами полізли на лоба.
— То ти дивилася на неї!
ebooksa