Найближчою до десятиповерхівки на Квітки-Основ’яненка школою виявилася 15-та — до неї було не більше ніж п’ятсот метрів, — але хлопець і так це знав, тому відразу дивився далі. На півночі стояла 5-та. Навіть якщо йти дворами, дорога до неї займала не менше як чверть години — кілометр із лишком. До 1-ї школи, що на захід від Квітки-Основ’яненка, був кілометр, до 12-ї на сході — ще далі. Інших шкіл у радіусі двох кілометрів від багатоповерхівки не було. 15-та була найближчою.
Марк зосереджено поправив окуляри. Софія Ярмуш народилася 1989-го, сьогодні їй двадцять сім, напевно, вона вже вийшла заміж, змінила прізвище та проживає за іншою адресою, імовірно, в іншому місті. Через Інтернет її не відшукати, проте — у хлопчака від нетерплячки аж засвербіла шкіра — впродовж 90-х і на початку 2000-х вона напевне мешкала на вулиці Воровського/Квітки-Основ’яненка. 1996-го Софії виповнилося сім, і вона мусила піти до школи. Дівчинка жила з бабусею, і Марк зміркував, що навряд чи Соломія Соль, на той час уже точно пенсіонерка, мала машину, щоб відвозити онуку до якої-небудь віддаленої школи. Звісно, всяке могло бути, проте з великою вірогідністю Соломія віддала Софію Ярмуш саме до 15-ї, найближчої до їхнього будинку школи. Якщо припустити, що Софія провчилася у школі достатньо довго, її цілком можуть пам’ятати нинішні вчителі. Найбільш логічно — хто-небудь із найстарших за віком завучів.
Марк зіскочив із ліжка й узявся похапцем одягатися. Від думки, що йому доведеться заговорити із завучем, причому заговорити не про навчання, а про дівчинку, яку, навіть якщо вона навчалася у 15-й, можуть не пам’ятати, хлопцеві холонули руки. Та відступати нікуди. Він хоче назавжди перебратися до світу за ліфтом, а отже, повинен дізнатися про цей світ якнайбільше.
Арсен і Яна були вдома, проте Маркові вдалося вислизнути з квартири непоміченим. Уже на вулиці, за кілька кроків від під’їзду, хлопець згадав про батькову заборону виходити з дому й зупинився. Марк не сумнівався, що мама чи дід невдовзі виявлять його зникнення. Питання в іншому: якими серйозними будуть наслідки, коли стане відомо Віктору? Хлопчак задер голову й зиркнув на вікна своєї квартири. Секунд п’ять постояв, а потім рішуче закрокував далі. Начхати, хай роблять, що їм заманеться, йому потрібно знайти Софію Ярмуш.
Дорогою до школи Марк вирішив, що розмовлятиме з Мариною Антонівною Єзерською, заступником Старжинського із навчально-виховної роботи. Вона вела у 8-А історію України. Марина Єзерська була далеко не найстаршою із завучів (хоча, в принципі, могла працювати в школі на початку 2000-х), одначе серед решти заступників директора вона здавалася Маркові найбільш привітною та адекватною.
Хлопець ступив до школи о 13:25, через десять хвилин після початку шостого уроку. У вестибюлі, крім підстаркуватого вахтера, нікого не побачив. Марк пройшов до сходів і почав підійматися на четвертий поверх із учительськими та кабінетом директора. Підіймався він повільно — що вище вибирався, то важче давався кожен крок, — і на майданчику третього поверху вже ледве повз. Усе тіло неначе поважчало. Марк обмірковував, як почати з Єзерською розмову, і щодалі більш божевільною вважав усю цю затію. Він не знав, чи Марина Антонівна в кабінеті. Як він діятиме, якщо вона на уроці? Чекатиме на закінчення? Але під час перерви він може натрапити на когось з однокласників чи на Центнера. Навіть якщо завуч у своєму кабінеті, як йому зав’язати розмову? Невже вона стане розмовляти з ним?
Напевно, розмови ніколи не відбулося б, якби Марина Єзерська не наштовхнулася на Марка у вестибюлі четвертого поверху. Жінка якраз прямувала до свого кабінету. Вона впізнала восьмикласника та привіталася.
— О, привіт, Марку! Ти як тут?
Хлопець розгубився — Єзерська ще ніколи не зверталася до нього на ім’я, — вмить забувши заготовлені вдома слова.
— Я д-до вас.
Завуч дивилася на пов’язку та злипле волосся, що вистромлювалося з-під марлі.
— Твоя мама вчора була.
— Знаю.
Єзерська ледь примружилась.
— Ти прийшов через контрольні? — Її дочка навчалася у 8-А. Попри те що Марк Грозан перейшов до 15-ї школи 2015-го, завуч знала, як він навчається, а тому припускала можливість, що хлопець уже підготувався до контрольних. Жінка посміхнулася. — Пробач, я ще не готова.
— Я не через те, — заперечив Марк. — Я подумав, що ви можете мені допомогти… Ну, тобто якщо маєте кілька хвилин.
Завуч посерйознішала й жестом запросила школяра до свого кабінету.
— Заходь.
Хлопець несміливо переступив поріг і зупинився. Кабінет був невеликим: два столи, кілька крісел, перекособочена шафа для одягу та широченний, на всю стіну, стелаж із книжками та фотографіями в рамках. Марина Єзерська сіла за дальній від входу стіл і показала на просте крісло без билець навпроти.
— Сідай. Розказуй.
ebooksa