Яна не те щоб розгубилася, радше втомилася наштрикатися на його шпильки.
— Там же дощ, — нетвердим голосом промовила вона. — І я маю знати, що сказати, коли… про тебе запитає батько.
Віктор зазвичай нічого не питав, їм обом це було відомо. Глянувши на пригнічене мамине лице, хлопчак раптом зм’якшився.
— Я хочу побачити Соню. Мені треба поговорити з нею, а вона не відповідає у «ВеКа». Вона якраз повертається зі школи, і я хочу побачити її до того, як вона прийде додому.
— Там такий дощ…
— Нічого страшного, ма.
— Візьми парасольку.
— У мене капюшон.
Останню фразу він кинув уже на майданчику перед ліфтом.
Вискочивши із під’їзду, Марк одягнув на голову капюшон і спустився до перехрестя Квітки-Основ’яненка та Хвильового. Потім узяв ліворуч, проминув Облуправління поліції та зупинився там, де вулиця Хвильового впиралася в Пушкіна. Далі не вистромлювався, щоб ніхто зі школи навіть випадково його не зауважив.
Соня з’явилася аж через чверть години. Ще, мабуть, хвилина, і Марк пішов би додому — так змерз. Помітивши дівчину, він не став чекати, поки вона дійде до перехрестя, і вибіг назустріч.
— Привіт!
Хлопчак відгорнув край капюшона, щоб Соня могла дивитися йому в обличчя. Дівчина зиркнула на нього й нічого не відповіла. Марк подумав: напевно, щось трапилося, проте не розпитував, вважаючи, що його новина беззаперечно важливіша.
— Я дещо бачив, — вигукнув він, — за ліфтом!
Дівчина не відреагувала, і її байдужість потроху починала його заводити.
— Я бачив дещо, — повторив він, — і, по-моєму, воно живе.
Соня нарешті сфокусувалася на Марковому обличчі.
— Повтори.
Вони завернули на Хвильового, перетнули дорогу. Хлопець роздратовано шикнув.
— Ти мене взагалі чуєш? Я щойно повернувся звідти, — він показав рукою на верхні поверхи їхнього будинку, — і я зустрів там живу істоту!
ebooksa