Не озирайся і мовчи

Марк, спантеличений і зніяковілий, переминався з ноги на ногу. Кілька секунд Соня переможно дивилася на нього, потім надягла шапку й кинула:

— Я змерзла. Бувай!

І, не чекаючи на відповідь, пішла.

Хлопець провів її зніченим поглядом, потому присів і почав згортати ковдру.

— Ну подумаєш, атомна бомба…

8

О пів на дванадцяту, коли Віктор і Яна нарешті випровадили гостей, Арсен допоміг невістці прибрати зі столу, поскладав брудні тарілки й бокали до посудомийної машини, а потому зазирнув до Марка.

— Ще не спиш?

Хлопець звівся на ліктях.

— Ні, заходь.

Чоловік пройшов до кімнати, ввімкнув настільну лампу й сів у крісло навпроти ліжка.

— Щось побачив? — кивнув на вікно.

— Нє-а. Хмари постійно набігали, і я не встигав налаштовуватися. Зате розібрався в контролері.

— Нічого, ще встигнеш.

У жовтавому світлі, яке накладало на обличчя м’які тіні та розгладжувало зморшки, дідові очі здавалися Марку перебільшено яскравими — немов полакованими. Їхній блиск виказував, що Арсен випив більше, ніж зазвичай, утім не понад міру, бо сп’янілим не був. Видовжене обличчя зберігало звичний вираз незворушності й легкого зацікавлення.

Несподівано Арсен Грозан прискалив око.

— Бачив, що ти був не сам.

— Де? — дурнувато вирячився Марк.

— На даху.

«Де ж іще?»