Зараз я дуже мало що пам’ятаю про мою маленьку подорож до Нортвуда чи про те, як мене приймали після прибуття до Ірвінґ-гаузу. Спогади починаються з того моменту, коли мене провели по коридору до палати. Я ніс картину. Доглядальниця постукала у двері.
– Лейло? Тут дехто прийшов.
Кволий шепіт з-поза дверей був знаком того, що я можу ввійти. Кімната була декорована у тих нейтральних кольорах – бежевому, кремовому, блідо-рожевому, – що ніби створені для таких місць утечі. Я не бачив у кімнаті майже нічого, що вказувало б на особистість її мешканки, яка сиділа в пеньюарі біля вікна, поклавши на коліна світло-блакитну плетену ковдру. Надворі був сонячний день, та вона все одно була частково в тіні. Вікно було наполовину запнуто фіранкою, щоб відгородити її від прямого сонячного проміння.
– Боюся, це не найкращий день для Лейли, – промовила доглядальниця. – Але я залишу вас двох наодинці на певний час. – Потім голосом «професійної доглядальниці» оголосила: – У вас сьогодні гість, Лейло.
Лейла підвела голову з м’яким подивом в очах. Доглядальниця залишила нас.
Попри те що її волосся було зовсім біле, Лейлу чудово можна було впізнати за фотографіями 60-х років. Зморшки навколо її губ і очей були дуже стримані, що властиво жінкам з бездоганною шкірою, і майже не помітні в затінку. Злегка розтулені губи досі були рожеві та зберігали чудову форму, і дивна відсутність виразу на обличчі була вже мені знайома. Вона й досі була струнка, тільки її очі ще більше запали, оточені синювато-сірими колами. Було в ній щось морське. Її волосся і колір обличчя були зовсім білі, як слонова кістка. Вона нагадувала забуту всіма русалку.
– Вітаю, – промовила вона тихим голосом, майже пошепки.
Я розпочав свої пояснення. Вона слухала, не зводячи з мене своїх спустошених очей. Жодна емоція не промайнула на її обличчі, та коли я вперше згадав ім’я дядька Г’юберта, вона промовила:
– Ні. – Тихо, але виразно.
Я знову вимовив ім’я.
– Ні, ні, ні! – трохи гучніше.
Я розповів їй про картину. Я виставив її, притуливши до стільця, аби вона її добре бачила.
– Ні, ні, ні, ні, ні!.. – ще гучніше.
Її очі конвульсивно стискали підлокітники крісла. Вона намагалася підвестися, але її ноги й руки були заслабкі, щоб втримати її.
– Ні, ні, ні, ні, ні… НІ! НІ! НІ!
Лейла простягнула ногу в капці й щосили копнула нею портрет. Картина перекинулася і впала на підлогу, на полотні лишилася відмітина. Жінка дивилася на мене. Її очі потроху осяювалися розумом. Вони оберталися в очницях, озираючи кімнату, із несамовитою жадібністю вдивляючись у кожну деталь. Важке хрипле дихання виривалося з її грудей. А в голосі прорізалася зовсім чоловіча різкість.
– Я не хочу цього лайна, – промовив голос. – Я хочу мою бісову камеру!
По
ПОТОЙБІЧНІСТЬ, – ності,
ebooksa