— Пішли. Порішим да й буде з нього, бо он уже останні загони відбувають.
Три постаті — Захарчук, Влад і Ксеня (вона була старшим замикаючим) — попрямували хутором до крайньої його околиці. Упирям-недолюдкам було дивно, що місцеві приймають їх майже за своїх. Та воно, звичайно, в ці хвилі і дивного чого в тих упирях було мало.
Одіж у легіонерів була майже людська, то називалось «похідна». Незвичними були хіба довгі чорні сорочки з дрібною вишивкою-оберегом. Накидок цими днями з легіонерів не носив ні один, почасти тому що в бою не дуже зручні, а почасти — не було трунного сукна.
У Ксені та Захарчука з-під закочених рукавів досі звисали пов’язані рушники — ознаки шляхти, хоча переправка на сьогодні майже закінчилась.
Не доходячи до хати, легіонери почули плач:
— Дитинко моя, Івасю! Прости мене, сонечко моє! Прости, кровиночко моя! Ой простіть мене, Господь і святі угодники! ПРОСТІТЬ МЕНЕ, ГРІШНУ!!!
Останні слова пролунали як вереск.
На призьбі сиділо дівча і колисало плаксиву дитину. Дівча не знало, чого це хоче її мале, чого так лементує, зате чудово знали легіонери.
— Іди, Влад, кінчай його, швидко тільки.
Влад дістав з кишені невеличку осикову трісочку. Примружився.
— Не хочеться й меча бруднити.
Обережно рушив у двір. Безпристрасні очі Ксені та Захарчука просто дивилися, що ж буде. Влад надходив до дівчини швидко. Зробив рух розчепіреною долонею їй над чолом.
— Не… да-а-ам! — заверещала дівчина, притискаючи дитину до грудей.
Влад здивовано похилив голову набік. Раптом на поріг вискочив хлопець із козацькою шаблею в руках.
— Відійди від неї, чув чи ні! — направив вістря шаблі на чоло Владу. Здавалося трохи боявся. — Ходім, сестро, в хату. Заспокойся. А ти стій!
Дівчина поволі зайшла до будинку. Хлопець відходив за нею, тримаючи шаблю напоготові.
Він думав, що все скінчено.
І навіть не мав уявлення, що ВСЕ тільки починається.
Страшні очі у Влада. Широко розплющені й не кліпають, вони дивляться прямо ув очі хлопцю. Той квапливо зачиняє двері.
— Влад, не мішайся, — промовляє за тином Захарчук, але вже пізно.