Одарчина мати була у відчаї. Схопивши панотця за комір, струснула його сильно, тоді впала на коліна і просила не вбивати дочку. Панотець був проте невблаганний. Ще й Лемко той коло припічку, брат Дарчин у третіх, підгавкує.
— Мовчи, — кричить йому жінка. — Мовчи! Сам же є вовкун!
— Себто я вовкун?
— Вовкун!
Вовкун — це, по її, перевертень. А пішла така чутка про Лемка з одного випадку на сіножатях пізнім літом. Ніби Лемко дружину свою з’їв.
Та воно, може, й брехні, але нема його дружини й досі. Шукали — нема. Кажуть, правда, хтось там на камінні в струмочку коло кладки крові багацько бачив і людські…
Ну, то неясно. А неясно, то чого говорити. От якби то певно було, а так…
А повідав селу таку байку не хто інший як Захар-п’яничка. То він ніби в кущах був (спав, свиня, п’яний), пробудився і бачив, ніби пішов спочатку Лемко із сіножаті водиці спити. Пішов та й нема, а жінка його на копиці високій спала. Ото прокидається вона через певний час — а цур тобі, пек! — нема Лемка, де він ходить, біс його бери! Давай жіночка злазити. Злазить вона, за мотузку тримається, до півкопиці десь ізлізла, та чує шум якийсь із землі. Глядь — коли там вовк. Вона назад, та куди!.. За ногу бісів звір ухопив та й стягнув додолу. Патрав він жінку, поки та кричати не припинила. А Захар, п’яниця нещасний, боявся висунутись, та врешті через великий гріх того схаменувся і як загорлає на всю пельку:
— А-ра-га-ра-га-а-а-а!
Із кущів гілля як зашелестить, звір глип — та й дьору. Захар до жінки — пізно. Злякався він дуже, коли бачить — прямує до нього Лемко, ледве йде. «Чи й цей п’яний», — дума Захар. Коли ж ні, у крові сорочка у гуцула. «О-о! — Захар собі. — Попатрав і його вовк».
Підходить вельми Лемко ближче, Захар дума сказати щось, та раптом як побачить дивину — у Лемка між зубів плоть жива і шматки жінчиної спідниці. Захар протверезів тут же, і як вмаже Лемку у вухо — трісь! Та й дьору. Оце тепер п’яничка всьому селу таку казку переповідає. Та воно, звичайно, хтозна…
— Вовкун! Вовкун!
— Замовчи!
— Вовкун же!
— Уб’ю!
Тут піднявся Грицько. Він схопив зі столу чиюсь сокирку, замахнувся нею на панотця.
— Назад!
Священик відійшов. Грицько, погрожуючи всім топірцем, підняв Дарку і поніс на плечі до виходу.
— Скоро вже, серце!
Раптом відчув під шиєю страшний біль. Упав. Із шиї бризнула кров.
ebooksa