— Коротше.
— Ну розродилась вона вдень…
— Коротше, Влад.
— Задушила вона дитя, і в погребі закопала, щоб не знав ніхто…
— Влад! Воно мені треба?
— Та штука в тому, ваша шляхетність, що там вояка сидів. У підвалі себто. Дівка не знала. А раз сидів, то бачив. Учув, що наче живе воно ще, ну відкопав і…
— Так живе було-таки?
— Та певне ж.
— Попа шукай.
— Нащо?
— Вішати буду.
— Кого?!
— Вояку, сучого сина. Як собаку, повішу з хрестом на шиї, най інші бачать.
— Нащо, ваша шляхетність? Ну не пропадати ж врешті…
— Ти, Влад… — Захарчук схопив помічника за шию. Боляче. — Зараза, не балакай багато, а то поруч почеплю. КарА? АЖ КарА ЖивоТ ЯВ КарА? (Ясно? Ясно чи не ясно? Ясно тобі?)
— КарА! ВельмИ КарА! ЯВ КарА ГосударЬ! (Ясно! Цілком ясно, пане!)
Парубок забіг на Дарчине подвір’я пізно вночі. Почув од сусідів, що вельми до балачок охочі, про те нещастя. Почув і очумів. Біг, як навіжений, через хащі, перестрибнув на бігу гірський струмок, не чув під собою землі. Знемігся, поки біг. Ляпнув коло порогу ногою в калюжу, стрибнув на ґанок.
Його спинила чиясь сильна рука.
— Що ти хтів? — процідив сердито стоячи під дверима, Одарчин старший брат, дебелий чолов’яга. Сплюнув хлопцю під ноги. Грицьку сюди дороги не було — їхні роди вже давно ворогували.
— Що ти хтів, кажи?
ebooksa