Влад злітає в повітря, вихоплює з-за спини меч і, кружляючи навколо хати, нищить її. Він рухається з нечуваною швидкістю. Чутно, як тріщить будівля, і навіть, здається, чутно, як німіють од жаху вони, перелякані люди в ній.
— ДаШ СмертниЙ ХресТ НЕ НА ЖивоТ А НА СмертЬ! ДаШ СмертниЙ ХресТ! КарА МаЙ КарА! (Створюєш мені перешкоди, смертний, так? Ну та будь так!)
Влад рубав, як навіжений.
— АД СмертниЙ! ЧИ КарА! КарА ВіруєШ! (Ні, смертний, чи так? Згоден?)
Хата мала ось-ось завалитись, коли очунявся Захарчук.
— Ксеню, спини його!
Дівчина злетіла, на ходу вихопила меч із-за спини. Зчепилась із Владом у поєдинку.
— КсенЮ, АД МинувшИ! КсенЮ, АД! НЕ ЖивоТ А СмертЬ! НА ХресТ КарА. МариШ, КсенЮ! (Ксеню, не треба! Ксеню, ні! Я сам владнаю! Чуєш, Ксеню!)
— ВлаД ЖиттЯ! ДО ХрестА ЛинеШ! ХресТ ОД СвітУ КарА ПолонЕ! КарА СполонЕ І ЗберЕ ДО РуК СвоїХ! (Спинись! Дійде до неприємностей! Мудрість має взяти гору, тобто «мудрість безлика» — упирська приказка)
Суперники злетіли, здавалось, аж до зірок, і звідти долинали виляски мечів.
— КсенЮ ОД КарИ АД ЛинЬ ОД СвітУ МаЛ І ВірА КарУ НЕ ВозьмЕ (Ксеню, ради всього святого, забирайся звідси, я запевняю, що все пройде як треба)
— АЗ РаБ! (Стань на своє місце, особо! — оклик, яким старші втихомирюють підопічних)
Ксеня крутнулась веретеном і вибила у Влада меч. Клинок полетів кудись аж у дальній ярок.
У цю мить хата впала. Через лан поснували дві чи три постаті. Влад стрімко линув їм услід.
— Кинь його, Ксеню, бо світає! — гукнув Захарчук дівчині, коли побачив її намір переслідувати порушника. — Гори він синім полум’ям!
Ксеня згори почула, як прокукурікав перший півень. Тоді ще один. Їй стало важкувато на серці. Глянула на схід, і бачить, що там уже займається заграва. Сліпить очі.
— Ховайся, Ксеню, хутчіш!
Дівчина не знайшла нічого кращого, як з такої висоти шубовснути в Десну. Їй аж забило памороки, так сильно вона вдарилась головою. На щастя, а мо й ні, як подивитися, то був для неї найтяжчий наслідок тії неспокійної ночі. Так вийшло, що Ксеню занесло течією до підводної печери, і вона там пролежала, об’їдена раками, аж до наступного вечора.
Брат породіллі загинув під уламками. Сама вона встигла вискочити з дитиною на руках і пустилась через густий лан. Влад на величезній швидкості махом розірвав їй шию й покотився з розгону в пшеницю. Піднявся, щоб добити, і раптом на землю впало те, з чим упирі асоціюють життя — перші прямі промені сонця. Влад згорів дуже швидко і запалив собою зелену пшеницю. Дитина горіла довше, бо мати притискала її до грудей, закривала собою і гасила полум’я власними слізьми. Сама вона втратила вже багато крові, тому не могла піднятися і згоріла живцем у тій величезній пожежі.
— Не оддам! Не оддам!
ebooksa