І
У квітні 1659 року Господнього із північного сходу в напрямку Конотопа потяглися шеренги сторожових псів царського престолу.
Престолу царя Олексія Михайловича.
Частини московського війська для тієї кампанії комплектувалися царатом з розбійників та з бідняків на швидку руку. На дорогах стояв дим, курява, толочня, п’яний мат. На дорогах іржали коні, перекрикуючи бояр, а бояри драли горлянки ліпше за будь-яких коней, а отже, бідним тварина не було шансів їх перекричати.
Солонина, вбога юшка і сира колодязна вода ставали поперек горла.
— Дави хохлов!
Надходив вечір.
Неозорий степ Дикого Поля зчервонився, як достиглі ягоди калини, а на ніч, певне, буде туман.
Мав бути туман.
кричали знесилені колони.
Видихали спрагле вечірнє повітря.
А повітря було кров’ю.
Так здавалось, бо червоний світ навкруги — то або вечірня заграва, або кров, а перед боєм вечірнє видиво не могло бути нічим іншим, як тільки кров’ю. Так казали старі, що бачили на своїм віку багато, казали також боязливі та забобонні — казали, що те сонце передвіщає майбутні ріки крові, що неодмінно протечуть. Казали, «хохляцької» крові… Казали, бо не знали, що не хохлам цього вечора світить тая кривава зоря.
— Назад! Назад, суки! Сейчас же! На…
Бах! Бах! — зразу з трьох чи чотирьох мушкетів…
То, певне, найбільш убогі духом «робяты» кинулись навтьоки з колони — кулі звалили їх у траву, і проступила на спинах кров, що наче матеріалізувалась зі скривавленого сонцем повітря.
Трупи вже не бились у конвульсіях, одного ще живого добили, а боярин далі горлав і горлав. Доки не побачив, що сонець стало три — одне велике й двоє маленьких обабіч нього. Уже торкалися обрію.
— Б-батюшки! Что это? — затремтіли колони.
Настала тиша.
Колони спинились.
ebooksa