— Чого вам? — дід визирнув у шибку.
— Жайвори по селу снують. Постережеш моїх.
— Не свисти?! — дід вилупив очі.
Він, видно, був приголомшений, хоч, наче й розумів, про що йдеться.
— Заходь, дочко! — старий запросив Галю з дитиною і міцно зачинив двері.
— По конях! Хутчіш! — крикнув Максим хлопцям і вже віддаляючись чув, як дід наставляє домашніх не виходити надвір і нікого в дім не запрошувати.
По дорозі до кладовища вершників зупинив чоловік. То був Степан.
— Максиме, біда! — він був явно переляканий.
— Шо там?
— Попіднімали всіх. Два десятки сотникових козаків лежать неживі. Я прискочив, як саме витягували жайворів. Страх! Такого ще не бачив на своєму віку! Декілька цеберок крові на могили розлили, під плити, і вони повставали!!! Мати моя рідна!
— Де наші?
— П’ятьох поклали там же, між могил. Он два зі мною. Ще два — по людях послав. Он бач? — Степан показав скривавлену руку.
Максим мовчав. На нього найшло якесь остовпіння. Він не думав про те, що зараз відбувається на селі — знав, що в сільських хатах іде криваве побоїще. Якась інша невідворотна думка лякала отамана своєю неминучістю. Треба було лише зробити крок, щоб вона стала реальністю.
— Хто, Степане? Хто піднімав?!
Степан усе зрозумів. Він сам боявся Максимового припущення.
— Хто?!!
— Князь…
Князь Святослав Топеш із п’ятіркою щойно піднятих із могил легіонерів прямував до будинку Безрідного. Виявивши, що там ні душі, постаті наблизились до сусіднього подвір’я.
— Стукай! — Топеш сів коло вікна і затягнув люльку.
«Легко ж обдурити сих козачків, які вони довірливі, — думав він. — Хотів сотник свою шкуру спасти, а поплатився усім ще раніше. Хи-хи!»
ebooksa