Непрохані

— Лишився в будинку.

Погляд Фішера був спрямований у простір. Здається, я знав, про що він думає. Він вважав, що займається спадком Кренфілда — принаймні, якоюсь частиною. Проте його лист до Андерсона підмінили, а за рахунком, з якого мали надійти гроші, стежили. Бо як інакше можна було дізнатися, що Андерсон відмовився від грошей — і три тижні тому відіслати до нього додому візитера?

— Як їм це вдалося? — спитав я. — Підмінити листа.

— Він проходив через офіси «Бернел і Літтон», — тихо озвався Фішер. — Мабуть, там і підмінили.

— Ви втратили все? — спитав я Андерсона. — Тобто в плані роботи, під час пожежі.

— Все, — кивнув він. — Того вечора я не взяв із собою флешку. Вся робота тепер зберігається тільки у мене в голові.

— А що за робота? — поцікавився Фішер. — Над чим ви працювали?

— Я не можу сказати.

— Можете, — твердо заперечив Фішер. — Ми мусимо знати більше.

Напевно, справа була у вранішньому освітленні, але обличчя Фішера тепер було зовсім іншим. Помітніші стали зморшки в кутиках очей, губи потоншали.

— Більше? — перепитав я. — Я думав, ти не знаєш нічого.

Фішер відвернувся, і я зрозумів, що він мені брехав.

— Ґері хоче сказати, — пояснив я Андерсону, — що коли ви бодай натякнете, можна бути дізнатися більше про причини тих подій у вашому домі. Дати копам інший кут зору на ситуацію, показати їм, що там був хтось інший, і не без причини.

— Звідки мені знати, що ти не один з них? Чи що він не один з них?

— Нізвідки, — відповів я. — Ані в мене, ані в нього немає бейджа з написом «Сертифікований хороший хлопець».

Якщо тобі треба такого плану підтвердження, то його видають тільки на небесах.

— Я тобі розкажу, — кивнув Андерсон, дивлячись на мене.

Натяк був зрозумілий. Я безтурботно повернувся до Фішера.

— Ґері. Ти не хочеш принести Біллові ще кави? А я б, може, і поїв.

Вираз обличчя Фішера лишився стриманим.