Непрохані

— До чого це ти?

— Немає в тебе справ. Немає роботи.

— Ти про що?

— Перш ніж вилетіти сюди, я дзвонив до тебе в офіс.

Вона різко випросталася.

— Любий, припиняй набридати моїм колегам. Це виглядає, знаєш, не дуже…

— Завтра не буде ніякої наради.

Вона характерним даєрівським жестом схилила голову набік. Я просто бачив, як вона обдумує подальші дії. Врешті-решт вона кивнула.

— Саме так.

Ось воно. Так, я тобі збрехала. Я ніби відчув удар холодного вітру у спину, хоча вечір був теплий і тихий.

— То що ти тут робиш?

— Приїхала до Наталі.

— Ні, якщо вірити їй. Вона сказала, що ти зазирнула на хвильку і що вона й не зрозуміла навіщо.

Переді мною був стрімчак, я добре бачив його край — і крок за кроком наближався до того краю.

— Ти її що — допитував? Ого! Шкода, що ти не практикував ті таланти, коли був полісменом, Джеку.

— Я ніколи не хотів у детективи. Ти ж знаєш.

— А тепер захотів? Коли стало запізно?

— Думаю, мені просто не байдуже.

— Тобто?

— Справа стосується тебе. Відбувається щось, чого я не розумію. А ти не відповідаєш на мої питання.