— Правда? Це тому ти всім говориш, ніби пішов з поліції, бо втомився? Чому ти не кажеш, що насправді одного чудового вечора просто взяв пістолет і…
— У мене немає секретів від тебе. І що, ти справді хотіла б, щоб я розповідав, що усіх їх…
— Звісно, ні! Але…
Вона важко зітхнула. Вечір густішав, холоднішало. Ми дивилися одне на одного і на мить ніби лишилися самі в цілому світі, й будь-які розбіжності між нами втратили сенс.
— Не хочеш кави?
Вона кивнула.
— Чи нині ти більше любиш чай?
Вона коротко, ніби мимохіть усміхнулася.
— Кава згодиться.
Каву ми купили у кіоску метрів за тридцять у бік суходолу. Почали були рухатися до крамниць, але знову опинилися на кінці пірсу, не змовляючись. Щоразу як ми приходили у ці місця удвох, ноги самі несли нас на те місце.
Несподівано для себе я сказав слова, від яких негайно відчув ніяковість, недоречність.
— Як думаєш, його сліди ще є тут?
— Чиї сліди?
Вона знала, про кого я говорю.
— Пам’ятаєш вітер? Як він… як трохи висипалося на нас тоді, коли вітер раптом почав дмухати у бік пірсу?
Емі відвернулася.
— Немає жодних слідів. Ні тут, ні деінде. Два роки минуло. Справа закрита.
— Ні,— відповів я. — Нічого не закрито.
— Для мене — закрито, — твердо сказала вона. — Це вже в минулому.
Лише одну мить я бачив, як у неї затрусилося підборіддя — раз, другий. Я раптом усвідомив, що давно не бачив, щоб вона плакала. Дуже давно — надто після того, що сталося.