Непрохані

— Ми про це не говоримо, — сказав я. — Ніколи.

— Нема про що говорити.

— Та як же це…

Вона похитала головою, обличчя її стало жорстким.

— Я була вагітна. Плід загинув на п’ятому місяці, і протягом якогось часу я носила всередині труп. Труп вийшов назовні. Його кремували. Ми розвіяли попіл над морем. Моя матка тепер пошкоджена, і дітей я вже не народжу. Що тут ще сказати, Джеку? Все сталося як сталося, тепер це в минулому.

— Чому ж ти змінила заставку на телефоні?

— Це очевидно. На тому фото я вагітна, а треба жити далі. Тобі теж варто, до речі. Облиш про це думати. Не можна, щоб минуле керувало тобою. Люди інколи вмирають. Наші діти, наші батьки. Треба жити далі. Той ідіотський Бог Бід існує лише в твоїй голові, Джеку. Нема чого ловити, нема за чим гнатися. Нічого не поробиш.

— Не можна вдавати, ніби нічого не сталося.

— Я не вдаю. Я просто не копирсаюся в минулому. Мені не треба тих страждань. Я хочу бути іншою людиною.

— Вітаю — ти вже інша.

— Ти говориш як покидьок.

— А ти поводишся як стерво.

І все, ми перетворилися на розлючених дітей: двоє дорослих людей кричали одне на одного на кінці пірсу, а перехожі з подивом на нас поглядали. Хто змінював маршрут, щоб не мати справи з сімейною сваркою, хто, навпаки, сповільнював кроки, щоб вловити репліку чи дві, гадки не маючи, що ото перед їх очима руйнується всесвіт.

Те, що таке відбувалося, і до того ж відбувалося на тому самому місці, так мене засмутило, що я ледве міг говорити. Ледве чув, що говорить мені Емі.

— Емі, просто подивись мені у вічі та скажи, що то не інший чоловік.

Спитавши це, я відчув лють, сум, власну вразливість. Це питання того ж роду, що й «Мамусю, чому ти мене більше не любиш?» Мені наче знову було чотирнадцять. Але найгіршим було те, що вона не відповіла.

— Джеку, це ідіотизм.

— Це Тодд Крейн?

— Господи Ісусе.

— Не смійся з мене, Емі. Я поставив доросле питання. У тебе роман з Крейном?