— Саме по собі це нічого. Але в світлі всього іншого…
— Як це нічого! Чорт! Чому Наталі нічого не сказала?
— Не хотіла, щоб ти почувалася ніяково.
— Наталі не хотіла? Ти сам віриш у те, що сказав?
— Правду кажучи, ні. Але до того, як ти поїдеш, варто було би привезти дитині якийсь подарунок.
— Боже, так. Що ми їй купили того року?
— Гадки не маю, — відповів я. — Подзвони Наталі, перепроси і заразом дізнайся, що можна подарувати.
— Хороша ідея.
Деякий час ми обоє мовчали. Розмова звернула не туди, і я не уявляв, як повернутися до початкової теми. Тому зробив це прямо:
— Емі, якщо ти й далі збираєшся ігнорувати мої питання…
— Нема про що говорити.
— Відколи ти почала слухати Бікса Бейдербека? — спитав я, почуваючись ідіотом.
— О Боже, ти ніяк не заспокоїшся. Почула по радіо, сподобалося, вирішила не перемикати. І звідки ти, власне, знаєш, як його…
— Бо в тебе повний телефон його треків.
— Ти копався в моєму телефоні? Господи! Коли?
— В Сієтлі. Коли думав, що ти зникла.
— Вміст мого телефону — це моє і тільки моє.
— І навіть мені знати не можна? Відколи це ми маємо секрети одне від одного?
— Люди завжди мають секрети, Джеку, не будь дурним. Тільки так можна пам’ятати, що ти окрема, незалежна істота.
— У мене секретів немає.