Непрохані

— Нічого не відбувається, любий мій.

Я дістав цигарки. Витягнув одну собі, потім простягнув пачку їй — чого не робив жодного разу за час нашого знайомства. Емі глянула на мене.

— Побачив цигарку в тебе в руці,— пояснив я. — Знайшов попіл на балконі після того, як ти повернулася з Сієтла, хоча тоді не зрозумів, що то ти його залишила. Бачив, як ти курила, коли я бігав — тоді, правда, теж думав, що то просто пара від холоду. Але то був дим.

— Джеку, це абсурд. Я не…

Брехня була млява. Мені не довелося підвищувати голос, щоб її перебити:

— Потім знайшов купку недопалків у кущах. Думав, що в будинку був хтось чужий, а потім зрозумів, що курила ти. Правда ж?

Вона відвернулася. Власна правота не принесла мені приємності. Вона здавалася дівчинкою-підлітком, яку сварили за порушення батьківської заборони виходити з дому ввечері — несправедливої, образливої заборони.

— Це через те саме, через що ти почала інакше писати есемески?

— Що?

— Ти розумна жінка. Ти здатна зрозуміти, про що я говорю, — наполягав я.

— Слова я розумію, а от до чого ти хилиш — ні. Щось дуже дивне робиться в твоїй голові, любий.

— Не думаю. Це тобі треба визначитися, що до чого. З тобою відбувається щось не те.

— Все зі мною добре, — заперечила вона. — То в тебе якісь химери.

Вона сказала це з таким убивчо самовпевненим виглядом, що мені закортіло просто відвернутися й піти геть. На якусь мить — просто штовхнути її, скинути з пірса у воду. Покарати цю самозванку, що зайняла місце моєї коханої.

Натомість я сказав:

— День народження Аннабель.

Вона насупилася. Коли заговорила — чутно було, що вагається:

— А що з ним?

Ось воно. Емі потерла лоба.

— Ох, чорт!