Непрохані

З того я і почав.

— Що ти забрала звідти? З дому Наталі?

— Нічого важливого. Дещо на згадку.

— На згадку про що?

— Про те, що я була дитиною. У мене була така собі скарбничка під ліжком.

— Але чому ти повернулася по неї саме тепер?

Вона завагалася, ніби міркуючи, чи вартий я довіри. Що саме мені можна розповісти.

— Коли мені було років вісім, — нарешті заговорила вона, — вже майже дев’ять, ми ходили на антикварну барахолку у Венеції. Ми з мамою і Наталі. Ходили там, роздивлялися весь той мотлох, а потім я побачила його і зрозуміла, що маю глянути ближче. В тієї жінки все було дуже старе й запилене.

Вона дістала щось із сумочки і поставила на стіл. Скляний квадратний флакончик з високою бакелітовою кришечкою. Його вміст колись був яскраво-рожевий, старовинного, немодного нині відтінку, але геть висох, потріскався, почорнів. На вицвілій етикетці літерами з титрів старого кіна було написано «ДЖАЗБЕРРІ».

— Лак для нігтів, — сказав я.

— Оригінальний, двадцятих років. Тоді я цього ще не знала. Просто страшенно його захотіла. Мама вирішила, що я здуріла. Потім я час до часу діставала його зі сховку і дивилася. Навіть не розуміла, навіщо це роблю. Аж поки мені не виповнилося вісімнадцять.

— Що тоді сталося?

— Великі зміни.

— Ти почала думати, що не вперше у цьому світі.

— А, то ти думаєш, що дещо вже знаєш?

— Я не знаю, що й думати.

— Твій приятель Ґері, як я зрозуміла, збудував нічогенький повітряний замок. Але жив він у ньому сам-один. Може, й добре, що вчора сталося так, як сталося. Не ображайся.

— Він був правий? Бодай у чомусь?

— Мені не відомо, що конкретно він тобі наговорив. Але люди інколи здогадуються про ці речі. Інколи то навіть правильні здогади. У психлікарнях по всьому світу повно здорових людей, які просто не зрозуміли, коли треба стулити рота.

— Що таке «Трест Психомахія»?