Непрохані

— А ти як думаєш? Який твій здогад?

— Щось пов’язане з непроханими гостями.

Вона ворухнула бровою.

— З ким-ким?

— Так Ґері називав людей, які забрали собі в голову, що буцімто повертаються з того світу.

— Він це з твоєї книжки взяв, мабуть. Але я певна, що коли б такі люди існували, вони б воліли називатись «поверненцями».

— Підземелля під будівлею в Беллтауні,— сказав я. — Нащо воно?

Вона зиркнула на годинника на руці.

— Для зібрання. Яке буває дуже рідко, але от скоро відбудеться. Саме тому я стільки часу тут і проводила.

— Але ж підземелля згоріло.

— О, ми й не збиралися зустрічатися там. Його приготували заздалегідь, дуже давно, може, сто років тому. Нині світ не такий формальний, і треба йти в ногу з часом.

— А якби хтось знайшов?

Вона розсміялася.

— Що знайшов? Стіл зі стільцями? Теж мені, сенсація. Приховувати — справа аматорів.

— А трупи?

— Це інша справа.

— Ким був Маркус Фокс?

— Важливою персоною — в минулому, — відповіла вона з певною огидою. — 3 ним завжди були… труднощі. Але під час останнього свого перебування там він зовсім зіпсувався.

— Там — це де?

— Там, куди ми йдемо. У проміжку. Це недалеко від нашого світу. Маркус став дуже жорстокий. Почав знущатися з людей. Дітей.