Я дочекався, поки він зайде назад у шпиталь, а потім розгорнув папірець. Почерк упізнав не одразу — щось у ньому невловимо змінилося. Написано було таке:
Розділ 43
Спочатку я викликав таксі до Беллтауна, щоб забрати свою машину. Навколо будівлі було повно поліцейських і пожежників. Перехожі зупинялися подивитись, хоча гадки не мали, на що дивляться насправді: то була просто ще одна фонова миттєвість з їхніх життів. Фасад будівлі не здавався пошкодженим, та якщо вигорів фундамент, вона щомиті могла завалитися.
Тут зведуть парковку, потім багатоквартирний будинок, потім знесуть, потім спорудять ще якийсь об’єкт із майбутнього світу. Будинки — і не тільки їх — будують і руйнують, а роки йдуть собі та йдуть.
Забравши машину, я поїхав на Піонер-сквер.
Купивши у «Старбаксі» каву, я вийшов з нею на веранду закладу. Металеві столики всі були порожні. Я обрав той, з-за якого найкраще було видно площу, і повільно сів на стілець. Сідати було боляче. Я вирішив, що почекаю годину, а потім піду.
Чекаючи, я роздивлявся дерева. Світло, яке просочувалося крізь їхні крони, надавало площі якогось нереального вигляду. Для місця, з якого народилося й виросло ціле місто, площа була напрочуд маленька. Купка дерев, лави під дашком, бювет і тотемний стовп — крихітні під тінню кам’яниць навколо, що нависали над площею, ніби мури форту.
Але маленькою вона не здавалася.
Сидіти на вулиці було досить приємно, і скоро я пошкутильгав по нову порцію кави. Повернувшись за столик, я далі заходився роздивлятися людей, що ходили туди-сюди, — туристів, місцевих жителів, безхатченків, які ненадовго спинялися на площі й рушали собі далі.
Я до половини спорожнив другий стаканчик, коли почув, як від сусіднього столика відсувають стільця. Обернувши голову, я побачив, що маю гостю.
— Ти молодець, — сказала вона.
Я не знав, що на це відповісти. Вона зняла кришечку зі свого стаканчику чаю, щоб він скоріше охолонув. Запалила цигарку, відкинулася на стільці, дивлячись на мене.
— Як ти? Фізично?
— Житиму, — спромігся сказати я.
— Це добра новина.
— Радий, що ти так думаєш.
— Тебе не просто так зачинили в офісі нагорі, а для твоєї власної безпеки.
— Шкода, що ти цього не пояснила тоді. Може, Ґері Фішер був би живий.
Вона знизала плечима. Щось змінилося — більше, ніж на пірсі у Санта-Моніці, ніж навіть минулого вечора, хоча тоді я не мав змоги добре її роздивитися. Її волосся було інакше укладене — чи, може, так само, але інший костюм надавав зачісці інакшого вигляду. Все ніби натякало на ретро-моду. Були й глибші, непомітніші зміни. Мова тіла, світло в очах — чи, може, відсутність світла, — змінилося те, що робить людину інакшою, іншою стосовно саме тебе. Хай там як, а я знав, що ця особа — не моя дружина і не та дівчинка, яка займала колись спальню у будинку, який тепер належить Наталі.
ebooksa