— Я бачив. Але навіщо зберігати тіла?
— Там їх не знайшли б так само, як і якби їх закопали в лісі чи скинули в затоку. Поки ти зі своїм другом не почав пхати носа куди не треба.
— А Фокс?
— Він став загрозою нашій безпеці. Про нього подбали.
— Тобто вбили. Той чоловік, що застрелив Ґері.
— Ще б пак.
— Чому Тодд Крейн сказав, що Маркус Фокс був у будівлі вчора?
— У тебе добрий слух. І голова працює. З цього можуть бути проблеми. Добре, що ми знаємо, де ти живеш.
Я втупив у неї погляд.
— Ти живеш там само.
— Ні. Я там ніколи не жила, містере Вейлен, — вона загасила цигарку й поглянула на мене байдужими очима. — Я думала, ти вже зрозумів. Ти не з Емі говориш. Я — Роза.
Так, мабуть, я вже й сам здогадався. Вчора увечері я усвідомив, що Емі запросто могла ввести у мій телефон контакт «РОЗА» — будь-коли за минулі тижні чи місяці — і я б цього навіть не помітив, поки з того номеру мені не подзвонили. Навіщо? Мабуть, вона хотіла мене застерегти. Або не дати мені зіпсувати щось важливе, про що я гадки не мав. Напевно, з тих самих причин на мене й Георгі напали ті двоє — двоє найманців на службі у непроханців, хай хто ті непроханці були насправді.
— Хто така конкретно Роза?
— Ярлик, що позначає певний стан свідомості.
— Я в це не вірю. Думаю, ти теж не віриш. Чому Шепард намагався вбити дівчинку? Ви думали, що Фокс у неї в голові?
— Він там був. Але, здається, містер Фокс звільнив приміщення.
— Так буває?
— Дуже рідко. Вона була сильна і до того ж надто маленька. Ми радше переймаємося питанням про те, як Маркус зміг повернутися. Можливо, винний хтось із наших помічників, — вона знизала плечима. — Інколи поверненці переселяються в інший розум. Інколи — страшенно рідко — їх просто виганяють. За дівчинкою стежитимуть. Подивимося, що з нею буде.
Помітивши, як я на неї дивлюся, вона похитала головою.
— Ні, зі мною такого не трапиться. Я вже сказала тобі на пірсі. Це — я. Це те, чим я завжди була.