Непрохані

— Чи знає Ґолсон, що ви маєте дитину, доньку? Чи він цікавився нею?

— Ні, звісно, ні. Тобто він знає, що я маю доньку… але до чого тут це?

— Сподіваюся, ні до чого, і ваше особисто життя мене цікавить рівно настільки, наскільки це стосується безпеки Медисон.

Шепард вийняв з кишені візитівку — білу й голу, з іменем «Ричард Шепард» і телефоном на зворотному боці.

— Якщо вона повернеться, зателефонуйте мені з мобільного. Якщо спадуть на думку місця, куди вона могла піти, навіть малоймовірні, теж негайно телефонуйте. Винятково з мобільного. І негайно — зрозуміли?

Не чекаючи на відповідь, він пішов геть.

Елісон лишилася розгублено стояти посеред кухні, в якій стільки готувала, сміялася, навіть кохалася колись. Кухня потребувала ремонту. Аж дивно, що вона про це подумала в такий момент. За вікном чужинець перетнув двір, сів у машину, запарковану край дороги, і швидко поїхав геть.

Потім Елісон подивилася на Саймона: чоловік сидів на траві з іншого боку двору, сховавши обличчя у долонях, — і подумала, що, може, найпростішим рішенням тепер буде вкоротити собі віку.

Минуло хвилин двадцять, і в будинок зайшли двоє місцевих копів. Вони мовчали, але було ясно, що нічого копи не знайшли. Елісон розповіла їм про федерала. Поліцейські, здається, здивувалися. Звісно, вони повідомили в ФБР, але ніхто не чекав федералів аж так швидко. Розпитавши її про того Шепарда детальніше, копи виявили, що той не відрекомендувався за формою, і це теж здалося їм дивним. Елісон показала їм візитівку, копи набрали вказаний там номер. Відповіді не було.

Тоді копи заметушилися, швидко розпитали її про машину того федерала, про самого чужинця, почали роздавати інструкції по раціям.

Елісон натомість вийшла надвір, щоб поговорити з Саймоном — але чоловіка там вже не було. Вона вибігла на дорогу і побачила, що той іде в напрямку Кеннон-Біч і вже відійшов досить далеко. Елісон пішла за ним.

Потім побігла.

Розділ 14

Наді мною стояв якийсь здоровило — і це було перше, що я побачив, розплющивши очі. Я змерз до кісток, голова розколювалася, але навіть у цьому спантеличеному стані я чітко бачив, що зі здоровилом щось не так. Тіло його було якесь деформоване, риси обличчя — неприродно різкі, шкіра — груба, пориста. Це було добре видно навіть у тьмяному світлі раннього ранку. І він був ну аж надто здоровенний.

І… і дерев’яний.

Я швидко сів. Мозок не встигав за тілом. Виявилося, що я спав коло якоїсь стіни, і мене присипало листям. Вікна наді мною були затулені щитами, замки на дверях проржавіли: задня стіна занедбаної крамниці, вочевидь. Переді мною простягався невеликий парк — чи принаймні дерева й кущі, між якими вилися вимощені бруківкою доріжки. Далі, на тому боці вулиці, височіли темні будівлі — переважно триповерхові. На лавах у парку спали добродії під картонними коробками: професіонали, не те що я.

Здоровило наді мною виявився тотемним стовпом: високим, дерев’яним, вкритим примітивною різьбою. Навколо височіло ще кілька таких самих, а ще були якісь скульптури чудовиськ, які чи то боролися, чи то скручували одне одному шиї. На ці образи накладалися картини з моїх снів — темних, буремних, повних гучних криків у порожніх просторах. Здається, я шукав батька у домі свого дитинства — і не міг знайти.

Годинник показував десять хвилин по шостій. Дивно, що його не вкрали. Я швидко перевірив кишені й виявив, що мій мобільний на місці, і мобільний Емі, і гаманець теж.

Видно, місцеві злодії мною погребували. Обличчя боліло, боліли руки, але фізичний дискомфорт не міг і близько дорівнятися до морального похмілля. Вочевидь, прокинувся я в Сієтлі, але де саме — я й гадки не мав. Загалом я зовсім не пияк, у такі ситуації потрапляти не схильний, тому стратегії на такий випадок не виробив. Я почувався хворим і наляканим. Вирішив устати — може, від того стане краще.

— Сер, вам зле?