Непрохані

— Я це вже перевірив. Вона зникла.

— Чи ви дзвонили їй цього тижня на номер у «Мало»?

— Ні, оскільки — я вам вже всоте кажу, і скажу ще сто разів, поки не дійде, — оскільки вона туди не вселялася. Зазвичай ми спілкуємося по мобільному. Так простіше.

— Так-так. Але мобільного у неї нині немає.

— Минуло вже тридцять годин відтоді, як її телефон знайшли. Вона б уже знайшла спосіб зі мною зв’язатися, заспокоїти.

— Але ж ви не вдома.

— Я, знаєте, теж маю мобільний.

— І що, вона щоразу набирає вас по пам’яті?

— Ні, мій номер забитий у її телефон, — довелося визнати мені.

Чорт, він був правий. Якщо спитати у мене номер Емі, не знаю, чи я б зміг його пригадати. Але моя дружина — то інша справа. В її голові така інформація тримається краще. Проте після переїзду я змінив провайдера і, відповідно, номер, а переїхали ми не так уже й давно.

— Дивіться. Вона, звісно, хотіла б вам подзвонити, але вашого номера не пам’ятає, а телефон загубила. Стежите за думкою?

— Вона його точно вивчила. Вона знає мій номер.

— Ви певні?

— Я знаю свою дружину.

Детектив відкинувся у кріслі, всім виглядом натякаючи, що у цій ситуації це моє твердження навіть коментувати не треба, бо й так усе ясно.

— Ви знаєте, як отримати повідомлення з домашнього номера, не будучи вдома?

— Ні. Такої потреби ніколи не було.

— Тепер є. У ваших сусідів є ключі від вашого будинку?

Пропозиція була ні про що, але очевидно було, що я нічого не доможуся від товстуна, якщо не гратиму за його правилами. Вен Цимерман не відмовить мені й перевірить автовідповідач, хоча просити його дуже не хочеться. Я кивнув.

Бланшард мене умовив.