Непрохані

Я повільно повернувся на голос: за два метри стояв велосипедист.

— Скажіть, я в Сієтлі?

— В Оксидентал-парку, сер.

Велосипедист підійшов ближче. На голові у нього був білий шолом, куртка теж біла, і загалом він був світлий, бадьорий і чистий — повна протилежність моєму нинішньому станові.

— Оксидентал-парк — це в Сієтлі? — уточнив я. Дарма: велосипедист не був копом, але явно мав відношення до закону й порядку. От зараз мене заарештують, бодай за те, що я кінчений бовдур.

— Так, сер. За кілька кварталів звідси Піонер-сквер, якщо вам це допоможе.

Мені допомогло: тепер я знав, що від цього місця до того, де я востаннє пам’ятав себе, п’ять хвилин пішки.

— Я в нормі,— повідомив я велосипедисту. — Хильнув учора зайвого, буває.

Той ввічливо, з підкресленим розумінням кивнув і уважно глянув на моє обличчя.

— Здається, ви забилися.

— Послизнувся на Медисон-стріт, влетів лобом у смітник.

— Нічого з речей не загубили?

Я пройшовся по кишенях, щоб він швидше відстав.

— Усе на місці, нічого не зникло, — я говорив діловим тоном, даючи цьому напівкопові знати, що я в такій ситуації не новачок. Здається, стало гірше, бо звучало так, ніби слабоумна бабця намагається сказати, що вона не слабоумна.

— Вам є куди йти?

— Так, у мене тут машина неподалік. Сьогодні їду додому.

— Раджу не квапитися. І поїжте щось.

Видавши це напучення, він сів на велосипед і поїхав геть.

Я вийшов з парку, пройшов один квартал і опинився на Піонер-сквер. Це маленька трикутна площа, на якій сходяться Перша вулиця, Єслер-стріт і власне сама площа. Кожна сторона трикутника метрів сорок завдовжки, і є пішохідна зона, вимощена бруківкою й оточена деревами і чавунним парканом у химерних вікторіанських завитках. Посередині є бювет з різьбленою головою індіанця і стоїть тотемний стовп, вищий і виразніший за ті, що я бачив у Оксидентал-парку.

Я зупинився біля зачиненої о цій годині кав’ярні «Старбакс», роздивляючись площу. Муніципальні працівники підмітали бруківку. Проходячи повз, один з них виразно глянув на мене, ніби запрошуючи приєднатися до сміття в його візку. Ідея гарна, та я вирішив, що краще ні. Почувався я досі кепсько, але від місцини, де прокинувся, вже відійшов, тож можна вдавати, що нічого такого не було. Я слабко пам’ятав завершення минулої ночі, але впізнав бар «Док Мейнард» на тому боці вулиці та пригадав себе, вмощеного на табуреті біля стійки: я тоді вирішив, що все одно вже не оговтаюся, і вийшов у ніч назустріч долі. Бовдур. Шкода, що не можна повернутися в часі, дати самому собі запотиличника і сказати: «Ти заснеш у парку! Ти знаєш, як там холодно, ідіоте?»