Непрохані

— Машина в нормі,— відповів я. — Але я досі в Сієтлі.

— Ви нам сказали, що повернетеся вдень. Вчора вдень.

— Тут дещо трапилося, вибачте… і чи не могли б ви дати слухавку Вену?

— Ні,— різко відповіла вона. — Розумієте, Джеку, він сьогодні має летіти в інше місто, до нашого старого друга. Який помирає.

— Мені дуже шкода, — сказав я, відчуваючи полегшення від того, що можна шкодувати за чимось, у чому я не винний.

— Бенджамінові довелося взяти іншу машину. А я сиджу вдома і нікуди не можу вибратися, бо ви обіцяли повернутися ще вчора. Про що ви там хотіли з ним поговорити?

— У мене проблеми.

— Це цілком очевидно, — безжалісно відзначила Боббі.— І тим не менш…

— Боббі,— попросив я, — ви можете послухати мене хоч хвилинку? Емі зникла.

Довга пауза на тому кінці.

— Як зникла?

— Зникла, — повторив я. Мені не хотілося про це говорити, але я гадки не мав, як ще до неї достукатися. — Позавчора вона загубила телефон, і я дуже сподіваюся, що не дзвонить вона лише тому, що не пам’ятає мого мобільного. Але, може, вона пам’ятає домашній, і тому я хотів попросити Бена зайти до нас і перевірити, чи немає від неї повідомлень на автовідповідачі.

— Джеку, це що, жарт?

— А це схоже на жарт?! — закричав я, втративши рештки самовладання. — Йсусе, Боббі, які тут жарти?

— Ви хочете, щоб я зайшла до вас і перевірила автовідповідач?

— Так! — вигукнув я. — Але я розумію, що ви без машини, і якщо це надто проблематично, то не треба.

— Жодних проблем. Я зараз навіть краще зроблю.

Стало тихо, ніби слухавку затулили рукою, а потім почувся інший голос:

— Джеку, де ти?

На мить я вирішив, що мені вчувається.