Непрохані

Коли справу було зроблено, я пересунув стільця і сів так, щоб екран не було видно від дверей. Якщо буде треба, скажу Емі, що не хочу відволікатися на краєвид у вікні — воно тепер було якраз за спиною, — але Емі не мала звички заходити до мене, коли я працював. Просто я перестрахувався… чи, може, причаївся. Чи поводився як псих. Відчинивши ноутбук, я глянув на знайомий документ із заголовком «Розділ 3». Першого й другого розділів не існувало. Під заголовком «Розділ З» не було тексту. І зараз я не збирався його писати.

Я почекав кілька секунд. Здалеку долинув шурхіт паперів — Емі лишалася в дальньому кінці кімнати. Тоді я дістав свій мобільний, увімкнув блютуз на ноутбуці й почав шукати відповідні дані у телефоні.

А потім посилати на комп’ютер усе те, що я видобув з телефону Емі, коли виїжджав з Сієтла.

Я не думав, що зрозумію з тих есемесок щось нове, тому їх залишив у телефоні. Зате музику, звуковий файл і ті три фото я перекинув на комп’ютер. Ввімкнувши навушники, я завантажив аудіофайл. На нормальній гучності й без фонового шуму це було саме те, що мені почулося тоді в барі: сміх, чоловічий сміх. Я підкручував звук дедалі гучніше, аж поки сміх як такий втратив будь-який сенс, бо я сподівався почути який-небудь фоновий шум, вказівку на місце, де було зроблено цей запис. Нічого. Просто собі сміх якогось чоловіка — і жодних цікавих звуків на фоні. Звучав сміх неприємно, та, може, це було лише тому, що дістав я цей файл з телефону власної дружини. Хоча не виключено, що вона просто бавилася з телефоном і випадково записала звук, який лунав, скажімо, від сусіднього столика у ресторані.

На світлинах я теж знайшов мало нового. На екрані комп’ютера вони стали більшими, ніж на екрані телефону, та лишилися тьмяними і зернистими, і навряд чи я б упізнав цього чоловіка, якби зустрів його на вулиці. Два перші фото взагалі зображали невідомо що — суцільна темрява і кілька світліших плям. Поступово на одному я розгледів щось на взір крамниці на парковці. У крамницю наче заходив чоловік. На другому фото було щось незрозуміле — може, темний бар? — і на тлі цієї темряви ледь угадувалася якась постать.

Я створив для файлів окрему папку і заховав її у глибинах жорсткого диску. Коли я завантажував їх з телефону Емі, то почувався злодієм і боявся, як би з того не вийшло чогось іще гіршого. В голові в мене досі лунав голос Бланшарда, і загалом я почувався ідіотом. Лише одне не дозволяло мені визнати себе повним кретином, одна остання річ, та просто зараз я нічого не міг перевірити.

Почувши звуки, я підвів голову і побачив у кімнаті Емі.

— О, це ти, — аж підскочив я.

— Вибач, — сказала вона. — Не хотіла тобі заважати. Ти такий замислений.

— Ага. Щось трапилося?

— Мені дуже, дуже, дуже нудно, — відповіла Емі.— Хочу поїхати в село щось купити, але що — поки не знаю. Може, тобі щось треба?

Мені стало дивно, що Емі не кличе мене з собою. Потім я згадав, що я ж наче працюю, і вона, мабуть, не хоче вводити мене у спокусу. В цьому, як і в тій картинці Ділової Жінки, — вся суть моєї дружини. Від природи дуже делікатна, вона вміла бути й прямою і жорсткою; вона могла легко завіятися до ванної, коли я голився, і сказати щось таке: «Ну ти, засранцю, ти обіцяв полагодити полицю — чи, може, мені час здати тебе назад у магазин чоловіків і сказати, що ти бракований?» Пораду робити так само я дав одній парі, коли мене викликали рознімати їхню бійку: сказав, що треба прямо говорити, а не влаштовувати незрозумілі розбірки. Тепер на Різдво вони мені надсилають поштівку з такими словами: «Засранці — досі разом». Той випадок, напевно, один з найбільших успіхів за всю мою роботу в поліції.

— У мене все є,— з усмішкою сказав. Я кохав її як ніколи, і мені було соромно за те, що я тепер робив — і що буде робити легше, якщо вона поїде.

— П’яничка ти мій, — усміхнулася вона і вийшла. Потім вона чимось грюкала на кухні, а далі крикнула «бувай» від дверей і пішла.

Я почекав хвилини зо три, потім швидко вийшов з кабінету і збіг нагору сходами. Постояв трохи коло вікна: Емі наче не збиралася повертатися. Впевнившись у цьому, я спустився вниз і пробрався у її кабінет.

За годину я був за дві милі від дому і біг через ліс. Взагалі я не люблю бігати. Думки про біг навіюють депресію, сам процес важкий, жодного вищого сенсу в бігу немає. Людське тіло не створене для довгого бігу, а мій розум тим паче. Проте, хай як неприємно це визнавати, інколи тільки біг може дати справжнє відчуття власного тіла. Перша спроба була болісна, я швидко зупинився і довго відкашлювався, але тепер рухався плавно і швидко. Ця пробіжка була покаранням — чи спокутою — за те, що зі мною сталося вчора. Бачите, бачите — я бігун, а не п"яниця, що ночує в парку.

Я біг для того, аби досягти певної ясності. Коли я зайшов у кабінет Емі, її комп’ютер був вимкнений, і я подумав був його увімкнути, та побоявся, що потім не встигну швидко вимкнути — і не хочу, щоб вона мене заскочила за такою справою. Вона вважатиме це за вторгнення і буде цілковито права. Тому замість комп’ютера я взявся за її органайзер. Деякий час продивлявся ті послужливо надані дані, потім відклав його, знову поставив на зарядку — і пішов бігати.

Холоднішало. Я фізично відчував, як падає температура, бачив, що пара з мого рота густішає. Небо, видиме між кронами, набуло свинцевого відтінку, гаснуче світло додало синяви в темну зелень соснових лап. Час було повертати і бігти назад додому. Скоро стане зовсім темно.

Знайдені мною дані були доволі чіткими. Все як я пам’ятав — позначка «Сієтл» лишилася на місці, й тому я був певен, що вона туди таки їздила. Але тепер останнім днем поїздки стала субота.

Й ось цього я точно не пам’ятав.