Непрохані

— Емі? Це ти?

— Звісно, я, — спокійно відповів голос. Я ніби чув у телефоні свою матір — а вона померла. — Джеку, що ти забув у Сієтлі?

— А де в біса була ти?

— Тут, — відповів голос Емі.— Переймалася, що ти зник.

— А ти не чула моїх повідомлень? Я сто разів дзвонив додому.

— Ти ж знаєш, я не вмію користуватися тим автовідповідачем. Та й мені на думку не спало, що ти можеш телефонувати додому.

Я розтулив рота, але слів просто забракло.

— Любий, давай ти просто повернешся додому? І будь обережний за кермом.

Вона поклала слухавку на тому кінці, а я лишився стояти з роззявленим ротом.

Почався дощ, та ще й дуже сильний — ніби він мав початися давно, запізнився, а тепер надолужував.

Розділ 15

Машину Цимерманів я лишив біля їхнього будинку, ключі не виймав. Якби вдома був Бен, я б зайшов і подякував, але з Боббі навіть бачитись не хотілося.

Але довелося. Вона, видно, чекала на мене години зо дві та встигла вийти раніше, ніж я вшився. Я набрав повітря у легені. Голова боліла, настрою для бійки я не мав, але якщо вона мене змусить…

— Дякую, — просто сказала Боббі, геть збивши мене з пантелику.

Я витяг ключі з машини і простягнув їй.

— Вибачте за запізнення, Боббі, я просто…

— Я все розумію. Вибачте, що так різко з вами розмовляла.

Я кивнув. Треба було щось і собі сказати.

— Мені дуже шкода вашого друга. Прийміть моє співчуття.

Вона ніби всміхнулася на це, і я пішов геть по доріжці на вулицю, а звідти — на нашу ділянку. Спочатку я йшов повільно, та ближче до будинку майже побіг. Там стояла наша машина — велика, чорна, осяйна.