Непрохані

— Я телефонував у твій готель у четвер. Там сказали, що ти не вселялася.

— Який готель? — спитала вона, простягаючи мені горнятко кави. Воно було гаряче. Кави я не хотів.

— «Мало».

— Любий, я ж казала, що там не зупинятимусь.

Я похитав головою.

— Я цього не запам’ятав.

— Я сказала, що не варто зупинятися у практично корпоративному готелі компанії, коли я збираюся полювати сама. У фойє можна зустріти кого завгодно з колег, навіщо мені та зустріч.

— Тобто як — «полювати сама»?

Вона ніжно і трохи втомлено всміхнулася.

— Любий, ну ми ж про це говорили. Пам’ятаєш, за вечерею? Десь тиждень тому?

Я вдав, що пригадую, хоча й близько не пам’ятав.

— Ось воно! — просяяла Емі. — Славнозвісний мозок Вейлена знову на полі. Найбільша фанатка чекала і дочекалася.

— Чому ж ти не сказала мені, в якому готелі зупинишся?

— Та я наче сказала. І хіба не байдуже? Ми все одно говоримо по мобільному.

— Але ж ти лишила записку з назвою «Мало» на екрані.

— Саме так, Коломбо. Але це записка для мене, а не для тебе. Я там забула книжку. Наче й нічого важливого, але це подарунковий примірник з дарчим написом, і хотілося її забрати. Здається, про це я теж говорила. Мені її подарувала Наталі минулого року.

Я підніс руки до скронь.

— Чому ти мені не подзвонила, коли загубила телефон?

Вона розсміялася.

— Бо не могла пригадати твій номер. От ідіотка, правда? Хоча смішного мало. Здається, це вже старість. Як думаєш, я стара?