Непрохані

— І що ти про них дізнався?

— Називаються вони «Трест Психомахія», штаб-квартира у Бостоні. Ніколи й ніде не проявлялися, не брали внесків ані від приватних осіб, ані від організацій. Керують трестом Бернел, Літтон і ще кілька маловідомих осіб. Що цікаво, «Психомахія» — частина мережі подібних організацій. Благодійні інституції легко знайти через специфіку оподаткування. Цей трест, подібно до таких самих ще в Парижі, Берліні, Токіо, Єрусалимі та інших столицях світу, звітує до первинної організації у Лондоні. Вони дуже старі. Щонайменше дві-три сотні років, ба й старші, далі важко щось розкопати. Загалом це теж виявився глухий кут, але раптом я отримав дещо цікаве про оту нашу будівлю. Копії документів, у яких є імена.

Він витяг з кишені згорнутий папірець, розгладив його і поклав переді мною на стіл. Я не став на нього дивитися, натомість запаливши цигарку, незворушно чекаючи.

— Три імені,— пояснив Фішер. — Один ясно до чого тут — Тодд Крейн, з керівного складу компанії-власника. Другий — такий собі Маркус Фокс, як я розумію, діловий партнер Кренфілда у Сієтлі.

— Потроху розвиднюється.

— Отож-бо. Насправді Фокс перестав вести з Кренфілдом справи десь у дев’яності, і про нього нам мало що відомо. Щодо третього імені, то я не знав, куди його віднести, аж поки не зайшов на сайт «Керрі, Крейн і Гарді», де знайшов людину хай з іншим прізвищем, але з таким самим іменем.

Для мене не стало проблемою побачити те ім’я, хай навіть шрифт на папірці був, як це заведено у юристів, дуже дрібний.

Третє ім’я було Емі Даєр.

Коли я побачив там її ім’я, відчуття було таке, що та машина мене врешті розмазала. Що документ датований 1992 роком — за шість років до нашого знайомства, — я помітив не одразу.

— Коли ти до мене приїжджав, ти вже це знав.

— Так, Джеку. Я дізнався, що Емі Даєр тепер Емі Вейлен, а її чоловік — ти. Але на той момент це було просто ім’я на папірці. Я приїхав проконсультуватися з тобою, почув твою думку і вирішив відступити. Та оскільки я нині все одно майже повсякчас у Сієтлі…

— Далеченько від дому ти заїхав.

— Так, бо намагаюся з’ясувати цю справу. І я завів звичку час до часу прогулюватися біля тієї будівлі. Минулої п’ятниці провів години дві у сусідній кав’ярні — не в тій, де ми були, а в пристойній. Я вже змерз, почуваючись ідіотом — повір, далеко не вперше, — і зібрався йти, коли біля тих дверей з’явилися люди. Я їх сфотографував.

— Є ще фото?

Він похитав головою.

— Я боявся виказати себе. З мене такий собі шпигун, знаєш. До того ж там вештаються оті вуличні бандити, а я, на відміну від тебе, не вмію з ними розмовляти. Я не підходив близько і спромігся тільки на ті два фото. Чоловіка взагалі не роздивився. От чесно.

Двері бару відчинилися, і всередину ввалилася компанія пошарпаних осіб. Вочевидь, починалася обідня година. Фішер сидів мовчки, я наче роздивлявся тих людей — але не бачив їх. Натомість я бачив дві постаті — чоловіка й жінку — що, притулившись одне до одного, йшли вулицею.

Я загасив цигарку.

— Хочу бачити оригінали цих фото.

Фішер хутко дістав з кишені маленьку цифрову камеру, витяг картку пам’яті та простягнув мені.