Обидва насуплено дивилися на мене.
— Подзвоніть мені, як схочете заробити.
Ще раз глянувши в їхні тупі червонуваті очі, я рушив назад до будівлі. Варто було пошукати чорний хід.
— І що, таке працює? — спитав Фішер, нагнавши мене. Він, здається, відчув чимале полегшення, коли ми відійшли подалі від кафе. — Отака агресія від самого початку?
— Так, — відповів я, оглядаючи перший поверх уважніше. — І наступною її жертвою станеш ти, якщо тільки не…
Замовкнувши на півслові, я знову підійшов до дверей. Домофон був брудний та іржавий, з решіткою у верхній частині й рядами дзвінків під нею.
Останній дзвінок я тільки оглянув, не натискаючи. Він був не такий проіржавлений, як решта, і не такий тьмяний. Здається, ним, як і казав Фішер, час до часу користувалися. Він був другий згори, і я запідозрив, що зрозумів значення останньої есемески з мобільного Емі.
Тої, в якій ішлося про номер 9.
За будівлею ми виявили парковку. Задня стіна була геть облущена, двері — намертво замкнені. Всі вікна затулені щитами, пожежна драбина добряче відстала від стіни. Насолодившись тим видовищем, я розвернувся і рушив геть. За кілька вулиць нам трапився бар. Спершу я пройшов повз, потім спинився, розвернувся і зайшов усередину.
Там було темно, барна стійка містилася збоку від входу. У тьмяному світлі стара дерев’яна обшивка стін видавалася не стилізацією під старовину, а сучасницею епохи, коли такий стиль був новим. Десь такий самий вигляд мали і відвідувачі цього закладу.
Бармен був худий мов тичка і явно знав життя. Ледь глянувши на мене, він почав вибачатися за якісь гріхи, про які я нічого не знав і знати не волів.
— Слухайте, та не коп я, — негайно повідомив я. — Нам би оце пива. Наллєте?
Далі я пішов і сів за столик у кутку, а Фішер приніс наші напої. Кілька хвилин я мовчки курив. Потім нарешті вимовив:
— Гаразд. Давай розказуй, що у тебе. І швидше.
— Після повернення до Чикаго ця історія ніяк мене не відпускала, — говорив Фішер. — Я загалом добре знав Джо, і він наче непогано ладнав зі своїми нащадками. Клан Кренфілдів був міцний: вони разом проводили відпустки, всією родиною фотографувалися на Різдво. В моїй сфері часто стикаєшся з такими родинами. Буває таке, що патріарх зненацька лишає всі статки казна-кому, але щоб обрубати все отак під корінь — такого не трапляється.
— Але він, вочевидь, сам так захотів.
— Це безглуздо. Моя дружина вже ненавидить цю тему, з дітьми я взагалі ледь бачуся. Я навіть їздив до вдови Кренфілда. Доти я кілька разів уже зустрічався з Нормою, але переважно на родинних обідах, і спілкувався з нею дуже мало. Це не молоденька дружина напоказ. Вони з Джо прожили разом п’ятдесят років. Кілька тижнів тому я говорив з нею. У вітальні їхнього старого дому, яку вже наполовину спакували. Норма розповідала, що переїде до невеликої квартири у середмісті, а погляд у неї був такий спантеличений, ніби вона все чекала, коли ж оцей сон закінчиться. Врешті-решт я спитав, чи вона розуміє, що взагалі відбувається.
— І що вона сказала?
— Спочатку нічого. Потім підвелася, підійшла до бюро у кутку і дістала щось із шухляди. То була поштівка з прикріпленим до неї старим чорно-білим фото якогось пірсу. Я спитав, що це за місце, і Норма сказала, що то Монтерей, де вони з Джо познайомилися. На поштівці був напис рукою Джо: «Не зненавидь мене».
— І все?