Непрохані

Тодд наказав провести відвідувачку до нього. Потягнувся був до телефону, щоб спитати у Лівві, чи не трапилося чогось, але пригадав, що у цей час у дружини пілатес чи йога, чи як там зветься та спортивна магія. Нічого. Врешті-решт, він виконавчий директор у найприбутковішій рекламній агенції у всьому північно-західному регіоні тихоокеанського узбережжя, а отже, трохи вміє вирішувати справи самостійно. І навряд чи дванадцятирічна дівчинка могла влізти у щось аж надто серйозне.

Так, навряд чи.

Тодд швидко глянув у кишенькове дзеркальце, яке тримав у верхній шухляді свого столу. Вигляд мав утомлений, але загалом непоганий. Двері відчинилися, впускаючи його асистентку і ще одну особу, яка аж ніяк не могла вчителювати у школі його доньки чи взагалі у школі. Тодд, який почав підводитися, завмер.

— Це хто?

Б’янка звела брову, показуючи, що й сама гадки не має. Особа, про яку йшлося, тим часом спокійно на нього подивилася і відрекомендувалася сама:

— Мене звати Медисон.

Б’янка вагалася. Серед іншого, вона мала оцінювати й акуратно знешкоджувати усі запити від ресепшеністок. Так підтримувалася негласна ієрархія на нижчих щаблях корпоративною світу.

— Чи мені…

— Все гаразд, — кивнув Тодд. Б’янка теж кивнула і вийшла.

— Отже, — провадив він приязно, вийшовши з-за столу і вмостившись на його краю, і вказав на крісло поблизу себе, — ти, як я розумію, зі школи Медоу?

— Ні,— відповіла дівчинка, виховано сідаючи посередині крісла. — І з нею не знайома.

— Але ти сказала…

— Інакше б мене сюди не пустили.

Тодд не знав, що й сказати. Дівчинка вказала на фото на його столі.

— Скільки їй років, тринадцять?

Тодд кивнув, міркуючи, чи не покликати Б’янку. Напевно, скоро доведеться. Дуже скоро.

— Так, майже.

Дівчинка весело усміхнулася.

— А мені дев’ять. Але пані внизу я сказала, що ми однокласниці, й та повірила. Думаю, вона у вас не вельми розумна.

— Вона не знайома з Медоу. Думаю, вона просто проявила ввічливість.