Тімоті довго сидів, перш ніж поворухнутися.
— Неф… Курна… Тисячу-Раз-Прабабуся…
Народжена в смерті за дві тисячі років до тернового вінця, Гетсиманського саду та порожнього гробу. Неф, мати Нефертіті, королівська мумія, яка пропливла на темному човні повз безлюдну Гору Блаженств, причалила до Плімутської скелі й суходолом дісталася Літл-Форта в північному Іллінойсі, переживши присмеркові атаки генерала Гранта й бліді світанкові відступи генерала Лі. Колись присутня на похоронах і поминках у Темній Сім’ї, з часом вона стала річчю, яку переносили з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, поки цю маленьку, обплетену коноплями, тютюново-коричневу, легку, як бальзове дерево, реліквію предків не підняли на верхнє горище, де її щільно заховали, завалили, повністю забули, зосередившись на бажанні вижити і викинути з голови не варті пам’яті залишки смертей.
Покинута в тиші горища й потоці золотистого пилку в повітрі, убираючи темряву для підживи, видихаючи тільки тишу і спокій, ця древня гостя чекала, поки хтось не відсуне вбік любовні листи, іграшки, догорілі свічки й залиті ними канделябри, рвані спідниці, корсети й газети із заголовками про війни, виграні, а потім програні в миттєво забутій історії.
Кого-небудь, хто вирив би, відкопав, відшукав.
Тімоті.
Він не відвідував її вже кілька місяців. Місяців. «Ох, Неф», — подумав він.
Неф піднялася із таємничого острова тому, що він прийшов, і все поперевертав, і копав, поки перед ним не лишилося тільки її обличчя, її зашиті очі в обрамленні осіннього книжкового листя, юридичних трактатів та мишачих кісток.
— Бабусю! — вигукнув він. — Пробач мені!
— Не… так… голосно… — прошепотіла вона голосом черевомовця з глибини тихого відлуння віком чотири тисячі років. — А… то я… розвалюся.
І справді, з її забинтованих плечей посипався сухий пісок, а на пекторалі заторохтіли ієрогліфи.
— Дивись…
Крихітна спіраль пилу ковзнула по її грудях з письменами, які зображували нерухомих богів життя і смерті, схожих на високі ряди стародавнього збіжжя й пшениці.
Тімоті широко розплющив очі.
— Це… — Він доторкнувся до обличчя дитини, яке з’явилося серед образів священних тварин. — Це… я?
— Звісно.
— Чому ти мене покликала?
— То… му… що… це… кінець. — Неквапливі слова злітали з її губ, ніби золоті крихти.
Серце в грудях Тімоті помчало, наче сполоханий кролик.
— Кінець