Із праху посталі

Стародавня жінка трохи прочинила одне із зашитих очей, і в його глибинах блиснув кришталик. Тімоті глянув на сволоки, де цей проблиск торкнувся світла.

— Цього? — мовив він. — Нашого місця?

— …Та-а-а-а-ак… — линув шепіт. Одне око в неї знову виглядало зашитим, але Неф розплющила інше, повне світла.

Її тремтячі пальці, як лапки павука, блукали прикрашеними піктограмою грудьми. Вуста прошепотіли:

— Цей…

— Дядько Ейнар! — угадав Тімоті, приглядаючись до вказаного малюнка.

— Той, у кого крила?

— Я літав з ним.

— Вундеркінд. А це?

— Сесі!

— Вона також літає?

— Але без крил. Її розум мандрує…

— Як привиди?

— Через вуха людей дивиться на світ їхніми очима!

— А це? — затремтіли павучі пальчики.

Там, куди вона вказувала, не було ніякого символу.

— А-а, — засміявся Тімоті. — Мій кузен, Рен. Невидимка. Йому не обов’язково літати. Він може піти куди завгодно, і ніхто навіть не помітить.

— Щасливчик. А це, і це, і ще ось це?

Її зморщений палець заворушився.

І Тімоті назвав усіх дядьків і тіток, кузенів і кузин, небожів і небог, які жили в цьому Будинку вічно або якусь сотню років, попри погану погоду, шторми чи війни. Тут було тридцять кімнат, і кожна з них в павутинні, нічному цвіті й пасмах ектоплазми, яка витала перед дзеркалами й миттєво зникала, варто було бражникам «мертва голова» або похоронній бабці розрізати повітря або прочинити віконниці, щоби впустити темряву.