— Ти будеш моїм рятівником, дитя. Бери мене і неси.
— Не можу! — вигукнув Тімоті.
— Я легка, наче зернинка кульбаби і пух чортополоху. Твоє дихання підніме мене, а твоє серцебиття підживить. Бігом!
Так воно і сталося. Один видих, один дотик його рук — і загорнутий в папір дарунок, який існував задовго до Спасителів і того, як розступилося Червоне море, піднявся в повітря. Бачачи, що йому під силу нести цей згорток снів та кісток, Тімоті заплакав і побіг.
У вихорі крил і шаликів духовної ілюмінації швидкий плин темних хмар над долинами в сум’ятті засмоктував усе навколо так сильно, що всі димоходи, дев’яносто дев’ять чи ціла сотня, видихнули, скрикнули і випустили величезний потік сажі та вітру з Гебридських островів, і повітря з далеких островів Драй-Тортугас, і циклон із хтозна-де-Канзасу. Це виверження тропічного, а потім арктичного вулкана разом ударило в хмари й розбило їх, перетворивши на зливу, потім у стіну проливного дощу, а потім — на Всесвітній потоп, який погасив вогонь та оголив почорнілий Будинок, наполовину руїну.
І поки Будинок громили й топили, злива так остудила лють натовпу, що той відсахнувся і раптом розбрівся невеликими групками по домівках, залишивши буревію одмивати фасад порожньої шкаралупи оселі, де вціліли лише один найбільший камін і димохід, який голосно прочищав горло в напрямку, де загадковим чином майже на волосині зависло горище, підтримуване лише декількома колодами і сонним диханням.
Там лежала Сесі, тихо посміхаючись, подаючи знаки тисячі членів Сім’ї, куди летіти, де бродити, де дозволити вітру себе підняти, дозволити землі себе притягнути, будучи листочком, павутинкою, відбитком копита, безвустою посмішкою, іклом без пащеки, шкурою без кісток, туманним саваном на світанку, будучи душами, невидимими з димарів; всі прислухалися й писали. Вам на схід, а вам — на захід, гніздуйтесь на деревах, спочивайте на луговій траві, літайте до небес із жайворонками, бігайте із собаками в упряжках, муркотіть разом із кішками, ховайтеся у відрах для колодязів, не залишайте на фермерських постелях і подушках відбитків, прокидайтеся на світанку з колібрі, затишно роїться з бджолами надвечір, пишіть-пишіть-записуйте!
Останні краплі дощу достоту змили обвуглені руїни, і залишилися тільки тліючий димок та половина Будинку з половиною серця й половиною легень, і Сесі, компас до їх сонних мандрівок, що вічно сигналізує про їх шалені прагнення.
Всі й кожен у потоці снів, хто відправився в далекі села, ліси й на ферми, і Мати з Батьком разом із ними в заметілі шепоту й молитов, прощалися та обіцяли повернутися наступного року, щоб знову знайти та обійняти покинутого сина. «Прощай, бувайте, о так, до зустрічі», — кричали їхні все слабші голоси. Потім настала тиша, як не рахувати Сесі, котра знову манила їх до себе попрощатися.
І все це Тімоті почув та зі сльозами на очах зрозумів.
За милю від Будинку, який тепер світився іскрами і димом згарища, на фоні чого тьмяніло небо й туманився місяць, Тімоті зупинився під деревом, де багато хто з його кузенів і, можливо, Сесі хвильку перед тим переводили дух. Незабаром поруч загальмувала хитка таратайка, і фермер поглядав то на далеке полум’я, то на дитя під деревом.
— А що це таке? — він кивнув носом на палаючий Будинок.
— Хотів би я знати, — сказав Тімоті.
— Що ти
Чоловік хмуро подивився на довгий згорток під пахвою у Тімоті.
— Збираю тут, — відповів Тімоті. — Старі газети. Комікси. Старі журнали. Деякі, хай їм грець, ще давніші «Ковбоїв Рузвельта»[44] і битви за Булл-Ран.[45] Сміття і мотлох. — Згорток під пахвою зашелестів на нічному вітрі. — Відмінне сміття, шикарний мотлох.
— Як і я колись. — Фермер тихенько розсміявся. — Але то колись. Тебе підвезти?
Тімоті кивнув. Він озирнувся на будинок і побачив іскри, схожі на світлячків, що летять у нічне небо.
— Залазь.
І вони поїхали.