Емілі почала осідати, посмикуючи головою, її золоте волосся тріпотіло і переливалося.
— Тебе тут
— Тихіше, дитинко!
— Ти просто
— Господи Ґесема,[10] Емілі…
Вона взяла руку Емілі. Рука пройшла крізь її руку. Водномить тітка Тілді зірвалася з місця і затупотіла ногою.
— Ось воно що, ось воно що! — сердито закричала вона. — Це все той пройдисвіт, той нахабний злодюга! — її худі руки стиснулися у жилаві, міцні і бліді кулаки. — Той нелюд у чорному. Це його рук справа, це він його забрав, він забрав, він забрав! Але чому я… — Вона аж кипіла від злості. Її вицвілі блакитні очі палали вогнем. Від обурення їй бракло слів. Через мить вона звернулася до Емілі: — Дитинко, вставай! Ти мені потрібна!
Емілі продовжувала лежати, її всю трясло.
— Вони не всю мене вкрали! — заявила тітка Тілді. — Господи Ґесема, якийсь час доведеться обходитися тим, що залишилось. Подай мені капелюшок!
— Я боюся, — зізналася Емілі.
— Але звичайно, ох, звичайно, що не
— Тебе.
— Але чому? Я ж не привид! Ти мене знаєш майже все своє життя! Зараз не час розпускати нюні. Бігом ноги в руки, бо натру перцю в ніс!
Схлипуючи, Емілі підвелася і застигла, наче загнане у безвихідь звірятко, роздумуючи, в яку сторону краще втікати.
— Де твоя машина, Емілі?
— Внизу, у гаражі, мем.
— Добре! — Тітка Тілді підштовхнула її до дверей. — Тепер… — Її гострий погляд хутко обнишпорив вулицю. — У якому напрямку морг?
Тримаючись за поруччя, Емілі як не своїми ногами спускалася по сходах.
— Що ти замислила, тітко Тілді?
— Що я замислила? — перепитала тітка Тілді, хилитаючись услід за нею, і її бліді, в’ялі щоки при цьому аж трусилися від люті. — Як це — що замислила: забрати своє тіло, звичайно ж! Забрати своє тіло! Вперед!