П’ять, десять, п’ятнадцять хвилин; цей звук, гавкіт, він близько, дуже близько. Мартін закричав, вистрибнув з ліжка і притулився до вікна.
— Пес! Слухай, хлопчику! Пес! Пес! — повторював він знову і знову. — Пес! Пес! Неслухняний Пес, втік і пропадав десь усі ці дні! Поганий Пес, хороший Пес, додому, хлопчику, хутко, і принеси усе, що зможеш!
Вже близько, вже на рідній вулиці, гавкає так, що стукають молоточки на дверях і крутяться півники на дахах, лунко, як грім — Пес! Він уже біля дверей…
Мартін тремтів.
Побігти і впустити Пса чи зачекати маму з татом? Чекати? О Боже, чекати? А що як Пес втече знову? Ні. Він спуститься, настіж відкриє двері, затягне Пса всередину і швидко побіжить нагору, сміятиметься, плакатиме, триматиме його…
Пес замовк.
— Агов! — Мартін ледь не розбив шибку, припавши до неї.
Тиша. Неначе хтось наказав Псу мовчати, мовчати, мовчати.
Минула ціла хвилина. Мартін стис кулаки.
Внизу щось боязко заскімлило.
Тоді двері повільно відчинились. Хтось пожалів Пса і впустив його. Ну звичайно! Пес привів містера Джейкобса, чи містера Гіллспая, чи міс Таркін, чи…
Двері внизу замкнулись.
Пес кинувся нагору і зі скавучанням злетів на ліжко.
— Пес, Пес, де ти був, що ти
І він довго і міцно притискав Пса до себе, схлипуючи.
— Пес, Пес. — Мартін плакав і сміявся. — Пес!
Але за мить він раптом перестав і сміятись, і плакати.
Він відсунувся назад. Він тримав собаку і дивився на нього великими очима.
Пес пахнув зовсім по-іншому.
Якийсь дивний землистий запах. Запах ночі посеред ночі, запах з тієї глибини, де лежать давно заховані, зітлілі рештки. Відразлива тухла земля сирими грудками сипалася з лап і морди Пса. Він рив глибоко, дуже, дуже глибоко. Ось у чому річ, правда? Правда? Правда?