Вона знову й знову вдивлялась у його обличчя. Поступово воно ставало знайомішим. Туманний образ, який шістдесят років зберігала її пам’ять, обернувся тим, кого вона знала
— Так, це ти, — засміялась вона. — Я бачу, як ти виринаєш із безвісті. Так само гарний, як і тоді, — ну просто красень!
Вона знову заплакала. Якби вона могла обманути себе, якби спромоглася сказати: «Подивись на нього — він зовсім не такий, який тобі подобався!» Тоді б їй стало легше. Але сумніви, зачаївшись у її свідомості, не давали так легко себе обдурити.
І все ж таки краще уявити собі, що це не він. Тоді відразу полегшало б. Але вона не змогла. Гнітючий сум опанував її душу, бо ось він, молодий, наче весняний струмок, а вона стара, як світ.
— Вільяме Сіммонс, — закричала вона, — не дивися на мене! Я знаю, ти й досі кохаєш мене, і я хочу причепуритись для тебе!
Стара кинулась до печі, роздмухала в ній вогонь, нагріла щипці й накрутила своє сиве волосся. Напудрила обличчя, надкусила вишню й підфарбувала соком губи, ущипнула себе за щоки, щоб на них заграв рум’янець. Із скрині полетів старий одяг, аж поки вона знайшла злиняну синю оксамитову сукню і вбралася в неї. Тоді оглянула себе у дзеркалі.
— О ні! — застогнала вона й заплющила очі. — Нічого в мене не вийде! Не бути мені молодшою від тебе, Вільяме Сіммонс! Навіть якби я померла, це не вилікувало б мене від старості, від цієї напасті…
Її охопило невтримне бажання втекти до лісу, заритися в купу листя і зогнити з ним.
Вона метнулася з кімнати, маючи намір ніколи не повертатись назад. Та коли відчинила двері, знадвору залетів холодний вітер, і вона почула звук, що змусив її зупинитись.
Вітер облетів кімнату, покружляв над труною і овіяв тіло. Вільям Сіммонс наче ворухнувся в домовині. Бабуся грюкнула дверима і поволі підійшла подивитись на нього.
Він виглядав на десять років старшим.
— Вільяме Сіммонс!
Й ось обличчя Вільяма Сіммонса з кожною хвилиною почало старіти. Щоки запали глибше і стали схожі на зморщені яблука. Спочатку він був ніби з яскраво-білого снігу, а тепер став танути й чорніти. На повіках і губах зібралося безліч зморщок. Тоді, ніби від удару молотком, усе обличчя вкрилося сіткою тріщин, а тіло скорчилось, наче в агонії. Йому стало сорок, потім п’ятдесят, потім шістдесят років! Потім сімдесят, вісімдесят, дев’яносто! Роки все летіли й летіли! Обличчя шурхотіло, наче спалюване полум’ям невблаганного часу, і ось йому вже сто десять, сто двадцять років, вирізьблених на тілі глибокими, різкими зморшками!
Бабуся Лоблілі, відчуваючи гострий біль у своїх тонесеньких кісточках, спокійно дивилася, як змінюється Вільям Сіммонс, і простояла вона так усю довгу ніч, спостерігаючи неймовірні речі. Нарешті їй стало легше, ніби з серця упав великий тягар. Вона спокійно заснула, схилившись на стілець.
Із-за лісу пробилися перші промені сонця, прокинулися пташки, мурахи, річка… Настав ранок.
Прокинулась і бабуся Лоблілі й згори вниз поглянула на Вільяма Сіммонса.
— Ox! — вигукнула вона.
І від одного її подиху його кістки розсипались, наче засохлий метелик. Кістки кришились і здіймалися порохнявою в сонячному світлі. За кожним бабусиним криком вони розколювались і шурхотіли. Якби надворі був вітер і бабуся прочинила двері, то Вільяма Сіммонса відразу здуло б, як опале листя.
Довгий час вона мовчки стояла, схилившись над труною, і дивилась усередину. Зненацька її мов осяяло. Вона скрикнула й відсахнулась назад, затуливши обличчя долонями. Тоді схопилася за свої худі груди, провела долонями по руках і ногах, торкнулась свого беззубого рота.
На її крик прибіг Джозеф Пайкс. Він смикнув за ручку дверей і побачив: бабуся танцює і підстрибує у своїх високих черевиках, виписуючи по кімнаті неймовірні фігури. Вона плескала в долоні, сміялась і кружляла; метляючи спідницею, вальсувала сама із собою, а на очах у неї блищали сльози. Подивившись на своє відображення в дзеркалі, вона раптом крикнула йому і сонячному світлу: