Бабуся Лоблілі заголосила:
— Він зовсім не змінився!
І то була правда. Він зберігся, наче комаха в коконі: ніжна біла шкіра, повіки затуляли його гарні очі, мов пелюстки квітки, губи досі не втратили свого кольору, волосся охайно зачесане, краватка пов’язана, а нігті акуратно підстрижені. Можна було сказати, не погрішивши проти істини, що він лишився точно такий, як тоді, коли його засипали землею.
Бабуся примружила очі й звела догори руки. Вона судомно намагалася ковтнути повітря.
— Де мої окуляри? — крикнула вона.
Всі кинулися шукати їх.
— Що, ніяк не знайдете? — сердилась стара, косуючи на труну. — Ну й не треба.
Вона підступила до домовини впритул і почала голосити та побиватись.
— Оце зберігся, — сказала одна з жінок. — Наче живий…
— Такого не буває, — заявив Джозеф Пайкс.
— Пролежати в землі шістдесят років… За стільки часу будь-хто перетвориться на порох.
Сонячне проміння прощалося з кожною шибкою, останні метелики ховались поміж квітів.
Бабуся Лоблілі піднесла свою тремтячу, зморшкувату руку.
— Земля зберегла його. Чудова суха земля — ось що його зберегло.
— Який він молодий! — схлипнула одна з жінок. — Зовсім юний…
— Атож, — підтвердила бабуся Лоблілі, дивлячись на покійника. — Він лежить отут, і йому всього двадцять три роки. А мені скоро вісімдесят! — Вона заплющила очі.
— Послухайте, бабусю, — торкнув її за плече Джозеф Пайкс.
— Так, він лежить тут, і йому тільки двадцять три, лежить такий гарний… А я…. — Старенька міцно стулила повіки. — Стою оце над ним, і вже ніколи не буду молодою, ніколи… О Боже, яка я стара й хирлява! Смерть залишає людей молодими. Подивіться, якою ласкавою була до нього смерть. — Бабуся обернулася до присутніх і провела по своєму обличчю й тілу руками. — Смерть краща від життя. Чому і я не померла тоді? Ми б удвох залишилися юними. Я спокійно лежала б собі в труні, із заплющеними очима, на мені була б біла з мереживом весільна сукня, а руки я склала б, мов у молитві, на персах…
— Бабусю, годі вам…