Усі зачудовано дивилися на бабусю.
— Але все ж таки, бабусю… — сказав Джозеф Пайкс.
Могила виявилась неглибокою. Незабаром показалася довга залізна труна.
— Допоможіть мені! — крикнула бабуся.
Дев’ять чоловіків витягли ту залізну труну. Бабуся, тицяючи в них ціпком, розпоряджалася:
— Обережніше! — кричала вона. — Не дуже налягайте! Отак!
Чоловіки поставили труну на землю.
— А зараз, джентльмени, — мовила стара, — будьте ласкаві перенести містера Сіммонса на деякий час до мого дому.
— Ми маємо перенести його на нове кладовище, — спробував заперечити Джозеф Пайке.
Бабуся пройняла його своїм колючим поглядом:
— Несіть-но труну до мого дому! Я буду вам вельми вдячна!
І старенька пішла додому. Чоловіки подивилися їй услід, глянули на домовину, перезирнулись і плюнули на долоні. Через п’ять хвилин вони протиснули труну в двері білого бабусиного будиночка і поставили коло груби.
Бабуся почастувала всіх випивкою.
— Ану, піднімемо віко, — сказала вона. — Не щодня зустрічаєшся з давніми друзями.
Ніхто не зрушив з місця.
— Ну, що ж, коли ви не хочете, то я сама відкрию. — І вона стала бити по віку ціпком, збиваючи з нього засохлу землю. На підлогу полізли павуки, і кімната наповнилась густим запахом весняної землі. Тут уже чоловіки взялися за віко, а бабуся відступила назад.
— Піднімай! — скомандувала вона, змахнувши ціпком, мов антична богиня.
Віко відокремилося від труни. Чоловіки поклали його на землю й обернулися.
З їхніх уст одностайно вихопився крик подиву — ніби то завив у димарі осінній вітер.
Оповитий хмаркою золотистої куряви, лежав у труні Вільям Сіммонс: у святковому одязі, з усмішкою на устах, він спав спокійним, безтурботним сном — адже йому не було куди поспішати.