День повернення додому

— О, чом я не померла разом із ним? Тоді… якби він отак прийшов до мене, як сьогодні, я не була б такою старою руїною!

Вона нервово обмацала своє зморшкувате обличчя, обвислі щоки, беззубий рот, висмикнула пасемце сивого волосся і глянула на нього широко розкритими очима.

— Яка радість йому сьогодні зі мною зустрітися! — вигукнула вона, заламуючи худі руки. — Хіба двадцятитрилітній хлопець захоче сімдесятидев’ятилітню стару бабу зі здутими венами? Мене ошукано!

Смерть залишила його молодим навіки. А подивіться на мене — як повелося зі мною життя?

— Життя має свої переваги, — зауважив Джозеф Пайкс. — Він зовсім не молодий. Йому вже вісімдесят з добрим гаком.

— Ти просто дурень, Джозефе Пайкс! Він міцний, мов граніт, адже навіть тисячі дощів не завдали йому шкоди. Він прийшов побачитися зі мною, але тепер він вибере собі молоду дівчину. Хіба стара баба йому потрібна?

— Тепер ніхто йому не потрібен, — сказав Джозеф Пайкс.

Бабуся штовхнула його до дверей.

— А тепер забирайтесь усі! Це не ваша труна, не ваше віко, і не ваш наречений! Залиште труну тут, бодай на ніч, а вранці викопаєте нову могилу.

— Гаразд, бабусю. Я прийду завтра вранці. І не треба плакати.

— Мої очі не можуть не плакати.

Вона стояла з кам’яним обличчям посеред кімнати, аж поки всі вийшли з дому. Тоді запалила свічку, і тут помітила, що за вікном хтось стоїть. То був Джозеф Пайкс. «Він залишиться там на всю ніч», — подумала вона, але не гукнула, щоб він ішов собі додому. Більше вона не виглядала у вікно, проте добре знала, що він там, і від цього їй на душі робилося спокійніше.

Вона підійшла до труни і подивилася на Вільяма Сіммонса. Уважно оглянула його з голови до ніг. Дивилась на його руки і згадувала їх за якоюсь роботою. Вона пам’ятала, як він, тримаючи коня за віжки, рухав ними вгору й униз. Пригадала, як, прицмокуючи язиком, він пускав коня по залитих місячним сяйвом луках. Вона добре пам’ятала, як ці руки пригортали її до себе.

Стара торкнулася його одягу.

— Його поховали в іншому костюмі! — раптом вигукнула вона. Але розуміла, що костюм був той самий. Шістдесят років змінили не костюм, а плин її думок. Перелякавшись, вона довго шукала свої окуляри, нарешті знайшла їх і почепила на ніс.

— Але ж це не Вільям Сіммонс! — закричала знов.

Проте й тепер вона знала, що це не так. Перед нею був Вільям Сіммонс.

— Його підборіддя не виступало так сильно! — тихіше скрикнула бабуся. Чи, може, виступало? — Він мав чудове руде волосся, я пам’ятаю! А це якесь звичайне, каштанове. А цей ніс! Не пригадую, щоб він був такий гострий!

Вона схилилася над цим малознайомим чоловіком і, вдивляючись у нього, потроху переконувалась, що це таки Вільям Сіммонс. Вона зрозуміла те, що коли пригадуєш мертвих, то ніби ліпиш їх із воску — розминаєш у пам’яті, здавлюєш, щоб надати форму, тут приліпиш, там забереш і так поступово виліплюєш у своїй уяві весь давно забутий образ.

Її раптом пройняло гостре відчуття втрати. «Краще б я не відкривала труну, — подумала вона. — Чи бодай не надівала окуляри». Спочатку вона бачила не так його, як те, що збереглося по темних закутках її пам’яті. А тепер, надівши окуляри…