— Схоже, ти спокушаєш мене, — повільно промовив Михаїл.
Гавриїл уже не всміхався.
— Отець убив Люцифера, а потім, гнаний каяттям, зник. Однак залишилися ми, і залишилися відомі нам світи. Хтось мусить підтримувати в них рівновагу, та й саме життя. І якщо ти не відчуваєш у собі сил, цю місію має взяти на себе хтось інший… Який-небудь гідний архангел.
— Тобто ти?
Брат знизав плечима.
— Я не думав стати Богом, але якщо іншого виходу немає…
Михаїл не витримав, зблиснув очима.
— Дурню! — закричав він. — Та хіба Богом стають? Це ж не посада, не звання, це щось невимовне, немислиме…
Гавриїл примружився.
— Ти гадаєш? У мене було багато вільного часу, я ґрунтовно вивчив закони багатьох населених світів. І ось що я тобі скажу. Якщо існує ієрархія, на її чолі має бути хтось вищий. Час від часу ці вищі змінюються, і тоді вся система перебудовується під нового керівника.
— Божевілля, марення! До чого це все?! Як можна порівнювати буття і чиновницьку систему?
— Іноді особистість створює систему, але частіше система сама висуває особистість. А що як Отець, якого ми знаємо і якому поклоняємося, не перший бог у цьому світі і вже поготів не його творець? Ми вважаємо, що Він був завжди, що Він створив світ, а потім уже і нас, і людей, і все інше. Але якщо Його хтось створив? І Він теж, як і ми, був чиїмось Сином? Недарма ж існують міфи про покоління богів, що змінюють один одного… Так, Отець — найсильніший з них, але чи єдиний?
— Єресь!
— Вислухай мене спокійно… Якщо я маю рацію у своїх здогадах, і Отець пішов, а світ досі існує, отже, світ цей виник раніше за Отця. І він потребує нового Бога, бо інакше система не зможе існувати. І якщо ти зараз станеш Богом…
— Замовкни, наказую тобі!
— …Якщо ти станеш Богом, з часом про тебе теж почнуть казати, що саме ти створив цей світ, що ти стояв на початку початків, що ти вічний і нескінченний. Що, погодься, не так уже далеко від істини.
— Ніхто в це не повірить… Усі пам’ятають істинного Бога.
— Хто пам’ятає? Його ніхто не бачив, навіть ми з тобою. Людям байдуже, кого називати Богом, лише б він був незбагненний і страшний. Що ж до ангелів… Тих, у кого виявиться занадто довга пам’ять, можна відправити в небуття. І створити нових, які шануватимуть тебе як отця і творця Всесвіту.
Михаїл мовчав. На його застиглому обличчі не можна було нічого прочитати. Але сам він напружено міркував. Що ж це таке? Виявляється, ангели так само слабкі і так само піддаються спокусам, як найостанніші з людей! Він, Михаїл, слухає промову зрадника й відступника і досі не спопелив його? Хіба після цього він син свого Отця, хіба може йменуватися архангелом?
— Чим ми ризикуємо? — вкрадливо продовжував Гавриїл, а луна підхоплювала його слова. — Просурми, почни суд, поклич Отця. Якщо Він з’явиться — що ж, уклонимося Йому, як і завжди. Але якщо ні, якщо Він зник безповоротно, ми не маємо права знехтувати його спадщиною. Ми зобов’язані підтримувати цей світ, керувати ним. Можливо, ми підемо далі, досягнемо нових Усесвітів, і закон, який Він дав нам, затвердимо також там. Адже це не бунт, ні,— всього лише виконання Його волі. Хіба Він хотів, щоб усе, що Він так довго оберігав, зникло, розчинилося в безодні? Ні, аж ніяк. Якби Він був з нами поруч, я впевнений — сказав би тобі те саме…
ebooksa